Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

7. Не просте рішення.

Ми сиділи в їдальні за великим овальним столом. Повітря було наповнене змішаними ароматами їжі, але я ледве відчував їх, поглинутий розмовою.

— Ти кажеш, астероїд? — промовив Кук, задумливо відставивши склянку зі своїм улюбленим напоєм. Він звів очі на професора Кхала. — Як думаєте, які у нас шанси знайти його?

Кхал, старий і досвідчений науковець, сидів відкинувшись у кріслі, пальцями погладжуючи свою сиву бороду. Його очі блищали, а обличчя було непроникним.

— Менше одного відсотка, — відповів він нарешті. — Ми не знаємо, де шукати. Але... — він замовк, ніби перебираючи варіанти в голові.

— Але? — підштовхнув його Кук.

— У нас є молекулярна структура інфініуму, — продовжив Кхал. — І спектральний аналіз його компонентів. Теоретично, можна створити сканер, який здатний виявляти цю речовину. Вона мала б залишати якийсь енергетичний слід або специфічне випромінювання. Проте...

Він подивився на мене, ніби розмірковуючи, чи варто говорити далі.

— Проте тоді, в руїнах на астероїді, де ми знайшли машину часу, не було жодних згадок про інфініум, — закінчив він.

— Думаю, варто туди повернутись, — сказав я.

Кук кивнув, обмірковуючи мої слова.

— Ти маєш рацію, Ден. Тоді ми не шукали саму речовину, адже знали, що її немає в нашій галактиці.

— Я можу створити сканер, — втрутилася Фурі. Вона відклала свої столові прибори і поглянула на нас. — Він матиме обмежений радіус дії, але це краще, ніж нічого.

— Вирішено, — промовив Кук. — Ми направляємося до руїн.

Він перевів погляд на мене:

— Ден, ти готовий до чергового польоту до зірок?

Я не втримав посмішки.

— Якщо чесно, я вже засидівся. Мені не терпиться вийти з цього "бункера".

Але тут у розмову втрутився Рос, наш незмінний охоронець.

— Нам не варто всім одразу стрибати туди, — сказав він своїм звичним командним тоном. — Може, краще хай Ден і Ліе залишаться тут? Мені буде простіше охороняти решту.

Його слова викликали у мене внутрішній протест.

— Це вже схоже на якесь ув’язнення! — обурився я.

Кук підняв руку, зупиняючи мене.

— Тоді вирішимо голосуванням, — сказав він.

Погляди присутніх зустрілися.

— Хто за те, щоб Ден вирушив з нами?

Фурі підняла руку. Кук теж.

— Хто проти?

—  Рос.

— Утрималися? — Кхал і Ліе мовчки кивнули.

Кук озирнувся навколо й підбив підсумок:

— Ден із нами.

Я ледь втримався, щоб не вигукнути переможно. Але обличчя Росса залишалося кам’яним, і його погляд натякав, що ця перемога може мати свою ціну.

—  В чому проблема Рос? Невже так небезпечно в цивілізованому світі? - запитав в нього.

—  Просто передчуття —  лаконічно відповів він.

Ми почали розходитися по своїх справах, але Кук жестом попросив мене залишитися. Він наблизився, і поглянув мені прямо в очі.

— Ден, я хочу з тобою поговорити.

— Що сталося? — запитав я, здивовано піднімаючи брови.

— Хоч я і не повністю погоджуюся з Росом, у його словах є раціональне зерно. Ти для нас більше, ніж просто член команди. Ти наша надія, — він замовк, ніби зважуючи кожне слово. — Хоча Співдружність в цілому безпечна, будь завжди напоготові.

— Добре, — коротко відповів я.

Але в мені вже кипіло безліч запитань. І одне з них вирвалося само собою:

— Кук, а який у вас взагалі план? Як ви збираєтесь "врятувати людство"? Ви ж ні разу не розповідали про деталі.

Професор кивнув, ніби був готовий до цього запитання.

— Думаю, зараз настав час тобі сказати. Щоб людство самостійно прийшло до усвідомлення небезпек технологій та їхнього надмірного використання, необхідно створити умови, які сприятимуть зміні мислення і поведінки суспільства. Відмова людства від імплантів і генетичних модифікацій виглядає надто радикально на сьогодні. Експеримент із симбіонтом, — він жестом вказав на мене, — проходить успішно. Ми хотіли запропонувати людству альтернативу нейрочіпам і технологічним модифікаціям.

— Це звучить як утопія,  — зауважив я.

— Саме тому ми й шукаємо компроміс. Симбіонт — це не технологія, це симбіоз із природою. Він може стати тією альтернативою, яка збереже людську сутність і водночас дозволить конкурувати з модифікаціями.

— І як ви збираєтеся це зробити? — обережно запитав я.

— Ти — основна частина плану. Ми вже розробили технологію реплікації симбіонта, але потрібен живий приклад його переваг. Хто, як не ти, зможе показати, на що здатна людина майбутнього без імплантів, через 100 років?

— Зачекайте, — я насупився. — Ви хочете, щоб я залишився тут назавжди?

— Ні, Ден, ти не так зрозумів, — заспокоїв він. — Якщо нам вдасться активувати машину часу, ми повернемо тебе у твій час. Для твого світу ти просто "винернеш" на тамуж місці, в той же час, ніби не зникав. Ти нам потрібний максиму, на два - три роки. А потім, сам приймеш рішення, чи лишатися, чи повертатися в свій час.

Я зітхнув з полегшенням.

— А що далі?

Ти станеш каталізатором. Це запустить процес. Людство почне усвідомлювати перевагу симбіонта. Через 5-10 років з'являться перші спільноти, які відмовляються від імплантів і перейдуть до гармонійного способу життя. Ще через 50 років, новий світогляд стане популярним. Корпорації, що контролюють нанотехнології, втратять вплив. Баланс між природою і технологіями стане нормою. А ще через років 300-500 людство повністю відмовиться від небезпечних нейрочіпів. Розвиток стане гармонійним, технології існуватимуть як інструменти, а не як спосіб контролю чи маніпуляції.

—  Це все дуже добре, але як саме, ви хочете, це все втілити в життя? —  спитав я в професора.

— Спершу. Ми вийдемо на ринок Співдружності із симбіонтом, зробимо його конкурентоспроможним і проведемо кампанію, щоб переконати людей.

— Кампанію? І що, я буду вашим обличчям? — здивувався я.

— Саме так, — посміхнувся Кук. — Живий приклад — найкращий аргумент.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍