Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

вистачило. Уявіть собі, як вони радітимуть, коли я їх запрошу! Ох, місіс Керю, мені здається, ніколи в житті мені не випадало такої захопливої події! А все це тільки дякуючи вам! Можна я просто зараз піду і почну усіх запрошувати? Щоб вони вже тепер знали, яке чудове свято на них чекає…

Сама собі не ймучи віри, місіс Керю неначе здаля почула, як вона мимоволі вимовляє «так», усвідомлюючи втім, що цим єдиним словом зобов’язує себе влаштувати в новорічну ніч вечірку для добрячої дюжини замурзаних дітлахів з провулку Мерфі і юної продавчині, навіть імені якої ніхто не знає!

Можливо, в пам’яті місіс Керю закарбувалися слова тієї дівчини: «…чому ніхто не намагається допомогти дівчатам ще до того, як вони зійдуть на манівці?». Можливо, у вухах місіс Керю досі бриніла розповідь Полліанни про дівчину, що почувалась такою самотньою у великому місті, а однак відкинула пропозицію молодого чоловіка, що «звертав на неї надмірну увагу». Можливо, в серці місіс Керю досі жевріла надія, поступаючись на забаганки наївної Полліанни, віднайти спокій, якого вона так прагнула. А може, відіграли роль усі ці обставини разом і на додачу дивовижна здатність Полліанни сприймати роздратування і сарказм співрозмовниці, як щирість і великодушність. Словом, хоч яка була причина вчинку місіс Керю, відступати було запізно, і вона опинилась у круговерті ідей, вигадок і планів невтомної Полліанни. Збентежена місіс Керю написала про все це сестрі, завершивши листа такими словами:

«Не знаю, як мені бути далі. Але скидається, що муситиму діяти у такому стилі. Іншої ради немає. Звісно, якщо Полліанна почне читати мені проповіді… Втім, досі проповідей не було, тому я не відчуваю за собою права вирядити її назад до тебе».

У себе, в санаторії, прочитавши листа, Делла не змогла втриматись від сміху і прокоментувала послання вголос:

— «Досі проповідей не було»… То ж бо й воно! Кохана дитино, нехай Господь тебе благословляє!.. А ти, Рут Керю, навіть без проповідей дала згоду влаштувати у своєму домі дві вечірки на одному тижні і, підозрюю, будинок твій, що досі був заглиблений у жалобний морок, нині сяє святковими вогниками.

Ні, Полліанна нікому не читала проповідей. Новорічна вечірка минула чудово. Навіть місіс Керю змушена була це визнати. Джемі у своєму кріслі на колесах, Джері зі своєю не надто літературною, але дуже образною мовою, і юна продавчиня (з’ясовано, що звали її Седі Дін) навперейми пропонували розваги більш сором’язливим гостям. Седі, на загальну втіху і, здається, на власний подив, виявила широкі знання у царині найрозмаїтіших салонних розваг та ігор. Ці розваги, вкупі з вишуканими розповідями Джемі та ущипливими дотепами Джері, не давали згаснути загальним радощам і вибухам сміху, аж доки гості повсідалися за святковий стіл. І вже отримавши щедрі подарунки з-під ошатної ялинки, щасливі гості розійшлися по домівках, зітхаючи трохи втомлено, але задоволено. А якщо Джемі (який останнім залишав будинок разом з Джері) на прощання роззирнувся навколо себе трохи сумним поглядом, ніхто цього начебто не помітив. Проте, бажаючи хлопчикові доброї ночі, місіс Керю нахилилась до нього і запитала пошепки, трохи занепокоєно і збентежено:

— То що, Джемі, ти не змінив своєї думки… стосовно переїзду?

Хлопчик вагався якусь мить, а тоді заперечно похитав головою.

«Якби могло завжди бути так, як цього вечора… тоді, звісно… — він зітхнув. — Але так не буде завжди. Настане інший день, мине тиждень, місяць, рік… А вже за кілька днів я зрозумію, що мені не слід було перебиратись…»

* * *

Якщо місіс Керю гадала, що її місія допомоги Седі Дін обмежиться запрошенням на новорічну вечірку, вона дуже помилялася. Вже наступного ранку Полліанна розвіяла цю ілюзію, знову заговоривши про Седі.

— Я страшенно рада, що знайшла її, — задоволено ствердила дівчинка. — Нехай я не зуміла знайти для вас справжнього Джемі, але я все ж таки знайшла ту, кого ви зможете любити. Впевнена, вам приємно буде любити її, бо це для вас начебто інший спосіб любити свого Джемі.

Від обурення місіс Керю перехопило подих. Іноді ця непохитна віра дівчинки у її щиросердя, разом з власним прагненням Полліанни всім допомагати, бентежила місіс Керю, але іноді неабияк дратувала. З іншого боку, заперечувати благородство своїх намірів під щасливим і довірливим поглядом Полліанни було неможливо.

— Але ж, Полліанно… — невпевнено заперечувала жінка, відчуваючи, що марно намагається виплутатися з невидимих тенет. — Ця дівчина не має нічого спільного з Джемі, — ти сама знаєш.

— Я знаю, — умить погодилася Полліанна. — Мені дуже-дуже прикро, що вона не Джемі. Але вона теж якоюсь мірою Джемі. Тобто я хочу сказати, їй теж бракує когось, хто б її любив, непокоївся про неї… Тому я думаю: щоразу, коли ви пригадаєте Джемі, вам буде приємно, що ви маєте кому допомогти, про кого подбати так само, як вам хотілось би, щоб хтось дбав і допомагав вашому Джемі, хоч би де він зараз був.

Місіс Керю здригнулась і ледь чутно простогнала:

— Мені потрібен тільки мій Джемі…

Полліанна з компетентним виглядом кивнула.

— Я знаю, «дитячий голос». Містер Пендлтон казав мені про це. Але натомість у вас є «жіноча рука».

— Жіноча рука?!

— Так, він пояснив мені: для того, щоб будинок став домівкою, потрібні жіноча рука і дитячий голос. Він це сказав, коли пропонував мені оселитись у нього. А я знайшла йому Джиммі, щоб він узяв його до себе замість мене.

— Джиммі?!

Місіс Керю глянула на дівчинку з переляком, який завжди з’являвся у неї очах, щойно вона чула це ім’я у будь-якій його варіації.

— Так, Джиммі Біна.

— Джиммі Бін… Авжеж, — проказала місіс Керю з полегшенням.

— Так. Він мешкав у сирітському притулку і втік звідти. А я його знайшла. Він сказав, що хоче мати справжній дім з мамою замість директорки. Матері я йому не знайшла, але влаштувала його до містера Пендлтона, а містер Пендлтон його всиновив. Тепер Джиммі звати Джиммі Пендлтон.

— А раніше він був… Бін?

— Так, він був Джиммі Біном.

— Он як! — сказала місіс Керю, цього разу задумливо зітхнувши.

* * *

Після тієї новорічної вечірки місіс Керю частенько випадало зустрічатися з Седі Дін. Так само часто вона бачила Джемі. В той чи інший спосіб, Полліанна примудрялась забезпечити їм запрошення, і місіс Керю, на власний подив, ніколи не здатна була цьому перешкодити. Полліанна щиро вірила, що, даючи згоду, місіс Керю відчуває втіху і задоволення. А та не здатна була переконати дівчинку, що нітрохи не схвалює ці візити і жодного задоволення від них не відчуває. З іншого боку, місіс Керю усвідомлювала, що впродовж цих днів і тижнів вона дізналася чимало такого, про що раніше не мала нагоди дізнатись, замкнена у своїх покоях.