Читати книгу - "Тарас Бульба"

вони лиха накоїли! Не за одним козаком заплаче мати старенька, б’ючи себе сухою рукою та в старі груди. Не одна вдова зостанеться в Глухові, Не-мирові, Чернігові та по інших містах. Буде сердешна щодень на базар вибігати, кожного перехожого хапати, кожного в очі пізнавати, чи нема поміж них над усіх наймилішого. Та багато перейде через місто всякого війська, і вічно не буде поміж них того одного, над усіх наймилішого.

Як і не було половини Незамайківського куреня! Як градом вибиває всю ниву, де, наче щирозлотний червінець, красувався кожний колосочок, так їх вибило і поклало.

Як зірвуться козаки! Як схопляться всі! Як закипить курінний отаман Кукубенко, побачивши, що доброї половини його куреня немає! Та й врізався він з останніми своїми незамайківцями в саму середину. В гніві посік на капусту першого, що трапився під руку, багатьох комонників позбивав з коней, діставши списом і коня і комонника, дорвався до гармашів і відбив одну гармату. А там уже, бачить, добре дбає уманський курінний отаман, і Степан Гуска відбиває найбільшу гармату. Покинув він тих козаків та й повернув зі своїми до найбільшої ворожої гущі. Отож де пройшли незамайківці — так там і вулиця! де завернули — то там уже й провулочок! Так і видно, як ріділи ряди і снопами валилися ляхи! А коло самих возів Вовтузенко, а спереду Черевичен-ко, а коло дальніх возів Дьогтяренко, а за ним отаман курінний Вертихвіст. Вже двох шляхтичів підняв на списа Дьогтяренко, та напав нарешті на завзятішого третього. Верткий і міцний був лях, у пишну збрую вбрався і самих слуг привів із собою п’ятдесятеро. Потиснув він дуже Дьогтяренка, збив був на землю і вже, піднявши руку з шаблею, кричав: «Нема з вас, собачих козаків, ні одного, що смів би проти мене стати!»

— А от же й є! — сказав і виступив наперед Мусій Шило. Дужий то був козак, не раз отаманував на морі і багато зазнав усякого лиха. Схопили їх турки саме під Трапезонтом і всіх забрали невільниками на галери, позабивали їм руки й ноги в пута залізні, не давали цілими тижнями пшона і поїли бридкою водою морською. Все винесли й стерпіли бідні невольники, аби лиш віри православної не змінити. Та не стерпів отаман Мусій Шило, потоптав під ноги закон святий, поганою чалмою грішну голову обвив, увійшов у довіру в паші, ключником на кораблі зробився і над невольниками старшим. Дуже засмутилися з того бідні невольники, знали ж бо добре, що вже як свій віру запродасть і до гнобителів пристане, то ще тяжче, то ще гірше бути під ним, як під іншим нехристом. Так і сталося. Всіх закував Мусій Шило у нові кайдани по троє в ряд; прикрутив їм аж до білої кості тверді ретязі; всім шиї понабивав, частуючи запотиличниками. І коли турки, раді, що такого слугу собі здобули, почали бенкетувати і, забувши свій закон, всі повпивалися, він усі шістдесят чотири ключі приніс, невольникам роздав, щоб себе одмикали, кайдани й пута у море кидали, а замість того шаблі брали та турків рубали. Багато тоді здобичі козаки набрали, зі славою додому вертались, і довго за те бандуристи прославляли Мусія Шила. Обрали були його на кошового, та геть чудний був козак. Іншим разом таке вершив, що й наймудріший не вигадає, а іншим — просто сказ брав козака. Пропив і прогуляв він усе, всім заборгував на Січі, а як на те ще й прокрався: вночі потяг з чужого куреня всю козацьку збрую та й заклав шинкареві. За таку ганебну справу прив’язали його на майдані до палі, поклали ломаку, щоб кожен по силі своїй відважив йому по удару. Та не знайшлося такого з-поміж усіх запорожців, хто підняв би на нього ломаку, його заслуги колишні пам’ятаючи. Отакий був козак Мусій Шило.

«Так є ж такі, що б’ють вас, собак!» — мовив та й кинувся до нього. Отож-то вони рубалися! І наплічники, і зерцала повгиналися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку, діставши лезом до самого тіла: зачервоніла козацька сорочка.

Та не вважав на теє Шило, а замахнувся усією жилавою рукою (важка була кремезна рука) і приголомшив того враз по голові. Зіскочився мідний шолом, захитався й грянув на землю лях, а Шило давай рубати й хрестити приголомшеного. Не добивай, козаче, ворога, а краще назад оглядайся! Не оглянувся козак назад, і тут-таки один зі слуг убитого загнав йому ножа в шию. Обернувся Шило і вже добув сміливця, та він згинув у пороховому диму. З усіх боків знялося бахкання із самопалів. Похитнувся Шило і відчув, що рана смертельна. Упав він, поклав руку на рану і мовив, до товаришів звертаючись: «Прощайте ж, пани-браття, товариство! Хай довіку стоїть православна Руська земля і буде честь їй довіку!» І заплющив змарнілі очі свої, і вилетіла козацька душа із суворого тіла. А тут уже виїздив Задо-рожній зі своїми, ламав лави курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

— А що, панове? — питається Тарас, перегукуючись із курінними. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

І натиснули сильно козаки: зовсім змішали всі ряди. Низькорослий полковник ударив на збір і наказав викинути вісім мальованих хоругов, щоб своїх зібрати, що по всьому полі порозсипалися. Бігли всі ляхи до хоругов; та не встигли вони ще вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко вдарив знову зі своїми незамайківцями у середину і напав просто на череватого полковника. Не втримався полковник і, повернувши коня, пустився гоном, а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи приєднатися до свого полку. Те бачивши з бокового куреня, Степан Гуска пішов йому навперейми з арканом у руці, припавши коневі до гриви, і слушної миті враз закрутив йому аркана на шию. Весь побагровів полковник, ухопившись рукою за мотуз і намагаючись його розірвати, та вже сильний розмах загнав йому у саме черево смертельного списа. Там і зостався він, до землі пришитий. Та не минув лиха і Гуска! Не встигли оглянутися козаки, а вже побачили, що Степана Гуску піднято на чотири списи. Тільки й промовив бідолаха: «Хай же згинуть вороги, хай пишається на віки вічні Руська земля!» І тут же помер.

Озирнулися козаки, а там вже