Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

«Знаєш, коли зранку прокидаюся, то не відразу розплющую очі. Роблю це для того, аби продовжити відчуття не тут і не зараз. Множу власну ілюзію, що обернуся й побачу тебе, і життя буде таким, як колись.

Тепер я точно знаю, що ми народжені для щастя.

Не всім щастить зустріти своє кохання. Ось мій одно-групник Жека — ти маєш його пам’ятати — поки так і не зустрів нікого. Нема в нього дівчини, хоча йому багато хто дзвонить сюди. Журналістка одна записувала з ним інтерв’ю по телефону. Слава... Вона така...

Нещодавно пригадав, що в тій соляній пустелі, про яку я тобі розказував, тепер розвинувся туристичний бізнес. У Салар-де-Уюні побудували цілу мережу соляних готелів. Уявляєш? Стіни, підлога, стеля, навіть ванна й ліжко — усе із солі! Чув, що це корисно для здоров’я — бодай тиждень пожити в такому соляному домі. Але ці готелі потерпають від дощів... Після кожної доброї зливи необхідно здійснювати ремонт. Усе рукотворне мистецтво нетривке. Недовговічне.

От ти весь час питаєш, де ми стоїмо... Ти ж знаєш, що я не можу цього сказати. У маленькому селі за Пісками. Вирили тут бліндаж, укріпили його й добре замаскували. Жодна сепарська зараза не роздивиться. Сидимо, п’ємо чай або каву, читаємо, учимо із Жекою нові мови. Він мене вчить німецької, а я його — іспанської. Наказу наступати поки не було. Приїду — розкажу. Скоро вже побачимося!

Цілую»

Відступаємо! Наш командир відводить очі й сердито плює собі під ноги. Наші не прорвалися. Блокада ось-ось зімкнеться. Час відходити. Перехопили сепарську частоту... Вони готуються зірвати тут усе. Вежу довелося лишити.

«Мінс-с-с-с-ські угоди. — командир майже шипить. Презирливо, з огидою, як мені здається. — З-з-з-з-знову з-з-з-з-здали, с-с-с-с-с-с-с.» Таки шипить, як змія, що готується до смертельного ривка. Раптово рихлий, почорнілий від пороху простір стрясається від чогось нечуваного досі. Темрява. Тиша.

«Можеш підвестися? Руки-ноги цілі?» — хтось наполегливо торсає мене за плече, боляче ляпає по щоках. Розплющую очі. У голові гул потяга, що наближається до станції в метро. Хто я? Де я? Що треба від мене цьому чоловікові, який нахилився до мене? Білки його очей у сіточці запалених червоних судин виразно біліють на абсолютно чорному обличчі. Спалах. Ще один. Спалахи не припиняються, і стає видно, мов удень.

«Якщо ми зараз звідси не підемо, нас накриє!.. Загинемо під уламками!.. Ти мене чуєш? Підводься!..» Через силу перевертаюся на бік. Ніби можу ворушитися. Підводжуся навкарачки. Урешті встаю. Сильно хитає, але йти можу.

«Салар-де-Уюні.» — «Що?» — «Соляна пустеля.» — «Ти про що це?» — «Солончак.» — «Що ти там бурмочеш? Ні слова не розберу? Ти що й справді іспанець? Українець? Перекладач з іспанської? Ясно. Добряче тобі голову припекло. Бачиш, навіть іспанською заговорив. Минеться! Головне, що руки й ноги цілі, іти можеш. Прорвемося! У мене? Та, по ходу, рука зламана. А так нічого ніби. Туди. Там наші шикуються. Будемо йти на прорив до своїх. Тут недалечко, метрів чотириста. Не більше. Скільки ж нас лишилося? Десять. Одинадцять. Дванадцять. Тринадцять. Погане число. Нехороше. Але вже як є».

Обертаюся, аби трохи роздивитися навколо. Кожен рух дається важко. Ніби на руки й ноги хтось навісив по добрячій гирі. У голові все ще свистить потяг, який ніяк не над’їде до потрібної станції. Очі сильно сльозяться, зір важко фокусується на чомусь. Увесь правий бік нового терміналу завалився, ніби зметений нечуваним смерчем. Наближаємося до групки вцілілих нас. А де Жека??? Бе-е-е-е-ня-а-а-а-а!

«Не кричи. Це — наказ», — командир знімає шолом і опускає очі. «Жека? Лишився там? Під завалами? Ви точно знаєте? Це треба перевірити... Маю повернутися туди...» — «Уперед. Невеличкими перебіжками. Від одного підбитого броніка — до іншого. Це — наказ!»

Неймовірна слизота. Учора була відлига. Замість снігу йшов прикрий і надокучливий дощ. Уночі підморозило, і ось тепер наш шлях скидається на правдиву ковзанку. Це схоже на якусь ірреальну гру. Майже квест, у якому одна команда має непомітно для іншої перейти з пункту А до пункту Б.

Ми не із заліза. Це все вигадки. Може, це козацька люта впертість прокинулася в нас? Бути на палі й жартувати та співати про турецького султана сороміцьких пісень.

Позаду шум, галас, улюлюкання. Жека. Інші, покинуті нами. Невже живі? Ні? Це — сепари. Вони вже дісталися руйновища й нишпорять між бетонними уламками, мов шакали. Швидше! Промінь прожектора промацує шлях до вервечки зігнутих бійців пе-реді мною. І відразу розтривожений рій куль наповнює повітря огидним дзижчанням. Попереду освітлена фарами нашого БТР рятівна смуга, а до неї. двадцять метрів освітленого, мов удень, простору, де кожен сантиметр прострілюється наскрізь.

Лягти. Повзком. Це — наказ. Залишатися живим. Ще принаймні двадцять метрів. Нас підтримують вогнем! Сепари зараз отримають своє! Щось жалке й гаряче впивається спершу в одну ногу нижче від коліна та майже відразу й у другу.

Залишатися живим. Це — наказ.

Не відчуваю болю. Не переймаюся ваготою власного тіла. Відтепер я легкий, мов метелик, і невагомий, мов сонячний промінь, що відбивається від іскристо-білої соляної поверхні Салар-де-Уюні, непорочної, ніби сніг, який щойно випав і ще не встиг прийняти на себе сліди людської присутності.

Ми залишили позаду соляну пустелю. Гірко-солону і зчорнілу від нашого поту, крові та пороху, який випав на наші голови так щедро, ніби манна небесна десь у пустелі між раєм і пеклом. Наша Салар-де-Уюні була направду засмалена до вугільної чорноти — такою запеклою була сила ненависті ворога, такою зухвалою була наша звитяга й небажання поступитися бодай сантиметром рідної землі.

«Розплющ очі... Якщо чуєш мене, дай знати...» Щось тепле й солоне падає на моє обличчя і лоскоче, стікаючи десь за вухо. Голос знайомий, рідний. Десь