Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

29. Відлуння перших нот

Дні після концерту минали повільно, але в кожному з них була присутність чогось нового. Спокійного. Глибокого. Немов музика, що залишилася у стінах притулку, переселилась у них самих. Андрій став частіше грати без партитури, імпровізуючи з тими фразами, що народились із Мартою, під час тих безсонних вечорів. У кожній імпровізації звучало щось знайоме — її інтонації, ритм кроків, спосіб, у який вона мовчала після репетицій.

Одного вечора, коли Марта затрималась у селі, допомагаючи зі старим фортепіано в клубі, Андрій сів за свій робочий стіл. Стара чорнильна ручка, зошит із жовтими сторінками, свічка, що ледь блимала — все було як у ті ночі, коли він ще не наважувався нічого писати.

Але сьогодні — інакше. Він відкрив порожню сторінку і написав: “Симфонія для двох.”

Це не було романтичне зізнання. Це була музика, в якій відлунювали перші ноти їхньої історії. Зустріч. Недовіра. Перший погляд, у якому було щось глибше за сумнів. Перша тиша, у якій не було образи. Перший дотик пальців на одній клавіші.

Мелодія розгорталась повільно, наче вони знову знайомилися. Він писав теми, які були її, але через його серце. Її сльози — в мажорі. Її сміх — у ритмі, що зривався і повертався. Її погляд — у ледь помітних затримках темпу.

Уночі він показав їй перші сторінки. Вона довго дивилась, пальцями простежуючи кожен рядок, ніби відчувала його не лише як музику — як спогад.

— Це ми? — запитала тихо.

— Це початок. І ти в ньому — як нота, яка змінила все.

Марта не відповіла одразу. Але її очі сказали більше. Вона взяла аркуш, і без слів сіла за скрипку. Почала грати з середини — тієї частини, де в його нотах він залишив паузу. Місце для неї.

Її звучання не просто доповнило партію — воно стало її серцем. Мелодія ожила. Ніби саме цього вона й чекала всі ці місяці.

І коли їхня музика затихла, Андрій промовив:

— Уперше за багато років я пишу не з болю. А з любові.

Марта лише нахилилась до нього й торкнулася лоба своїм чолом. Її дотик був тихим, як перша нота. А серце билося в тому ж темпі, що й його.

Того вечора вони не грали більше. Але музика залишалась із ними. У кожному подиху. У кожному погляді. У кожному слові, якого не сказали — бо вже не треба було.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍