Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

28. Сплетіння душ

Філармонія жила. Не просто функціонувала, а — дихала. Дерева навколо скидали останнє листя, але в її стінах оселилось щось протилежне до в’янення — оновлення. Андрій і Марта працювали разом щодня, не завжди говорячи про особисте, але відчутно ближче, ніж будь-коли. Після пожежі, повернення і нескінченних пауз між словами, їхній зв'язок став глибшим. Не просто емоційним. Музичним. Душевним.

Одного вечора до них прийшла пані Стефа. Вона тримала в руках невеликий листок і з порогу мовила:

— Тут із притулку в райцентрі просять допомоги. Вони шукають когось, хто б міг провести для дітей концерт. Без офіціозу. Просто трохи музики. І тепла.

Андрій поглянув на Марту. Вона вже дивилась на нього. І обидва зрозуміли: це саме те, що їм потрібно.

Підготовка тривала кілька днів. Марта вибрала кілька мелодій зі свого зошита, Андрій адаптував для дуету. Вони вирішили не робити нічого складного — усе мало звучати просто і щиро.

У день концерту вони привезли свої інструменти до невеликої зали при притулку. Діти, від п’яти до п’ятнадцяти, сиділи на лавках, дивилися широко розкритими очима. Дехто ще не розумів, що буде, дехто вже очікував дива.

Марта вийшла першою. Вона не виглядала впевненою, але коли взяла скрипку — її плечі вирівнялися, погляд сфокусувався. Андрій сів за електропіаніно, яке їм надали, і перший акорд заповнив простір.

Це не була сцена. Це був простір, де звучала надія.

Вони грали не для публіки — для сердець. Кожна нота, кожна інтонація була звернена до маленьких душ, які звикли до тиші, а не до музики. А діти — слухали. Без слів. З розкритими ротами. І блиском в очах.

У середині виступу одна дівчинка встала і пішла до сцени. Їй було років шість. Вона просто притулилась до ноги Марти. І сказала:

— Я хочу бути такою, як ти.

Марта зупинилась, нахилилась, обійняла її. Її скрипка ледь не випала з рук. А в очах — сльози. Тихі. Справжні.

Після концерту Андрій і Марта довго мовчали дорогою назад. І лише коли вийшли з авто перед філармонією, вона сказала:

— Я завжди думала, що музика — це про виконавця. А виявилось — це про слухача.

Він подивився на неї.

— Сьогодні ми зіграли краще, ніж будь-коли.

— Так. Бо грали не разом. А — як одне.

Тієї ночі вони не розходилися. Залишились у залі, сиділи біля інструментів, пили чай із термоса, сміялись без причини.

І коли вона поклала голову йому на плече — це не було зізнанням. Це було сплетінням душ. Без слів. Без пояснень.

Просто — правда.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍