Читати книгу - "Лише секунда"

мені так сподобалася, що я оторопів. Я завжди трохи торопів перед дівчатами, які мені подобалися. Боявся, що скажу щось не те. «Краще вже мовчати — так більше шансів сподобатися», — думав я тоді. Щоправда, це не спрацьовувало.

Я попросив дати мені хліба, ввічливо і серйозно подякував. Вона стояла і посміхалася.

— Смачного, — сказала і засміялася.

Я подякував ще раз, почервонів і вийшов з магазину. Мій шлунок вже затвердів від голоду, тож я кинувся додому. Хліб був справді гарячим, я перекладав його з однієї руки в іншу, щоби не обпектися.

Добігши до своєї квартири, я швидко роззувся і кинувся на кухню. Дістав масло з холодильника і взяв ножа. Та хліб не різав — ламав його руками. З-під хрусткої скоринки виривався на волю аромат свіжоспеченого тіста. Крихти злітали вниз на стіл. Я відрізав шматки масла і клав їх зверху на шматки хліба. Масло розплавлялося і стікало вниз. Я засовував шматки хліба до рота — і вони розчинялися там. Ніколи відтоді я не їв нічого настільки ж смачного.

Наступного дня я заходив до магазину, але тієї веселої продавщиці там не було. Не з’явилася вона й пізніше. Запитати, де вона, я не зважився.

З того часу минуло вже кілька років. Я переїхав, жив у квартирі покійних бабці й діда на Шулявці. Але зараз я подумав, що їхати за хлібом треба саме туди, в магазин біля моєї старої квартири на Позняках. Подивився на свої туфлі на босу ногу, домашні шорти, але вирішив, що переодягатися не буду. Перейшовши дорогу, рушив до своєї машини, сів за кермо і, почавши рух, зрозумів, що ніколи не їздив туди на автомобілі. Вирішив відтворити свій студентський шлях: дістався до найближчої станції метро, припаркував машину і попрямував сходами вниз. Коли я востаннє їздив у метро? Вже давненько. Підійшовши до каси, я пошукав очима вартість жетона, не знайшов і простягнув п’ять гривень зі словом «два». Отримав чотири гривні здачі і вирахував вартість проїзду. П’ятдесят копійок, як і раніше.

Ступив з перону в поїзд і сів. Попри суботній день, людей було досить багато, і незабаром сидячі місця закінчилися. Я дивився вниз і думав, що розігрітий перед виходом з дому суп вже охолов. Поїзд зупинився на черговий станції, й у вагон увійшли нові люди. Я нахилив голову, тому бачив тільки їхні ноги. Ноги потикалися у пошуках вільного місця, але, не виявивши його, розій­шлися по вагону.

Чиїсь ноги в сірих джинсах встали переді мною. Внизу на них надягнуті тонкі чорні босоніжки. Нігті на пальцях пофарбовані в яскраво-бордовий колір. Мізинець і його сусід були приховані босоніжкою, а інші три пальці — повністю відкриті.

Поїзд їхав, і пальці постійно перебували у русі. Великий періодично стискався, а сусідній із ним іноді відходив убік. Спостерігати за пальцями було дуже цікаво. Я підняв голову трохи вище і подивився на сірі джинси. Вони щільно обтягували ноги.

Непогано. Стрункі рівні ноги, тонка талія, гарні пальці ніг. Що ж там вище? Проте голову я не підвів. Ноги зробили плавний рух, потім права повільно відсунулася від лівої. У мене перехопило подих від цього красивого руху. «Може, ще раз зробите те саме?» — запитав у ніг. Одначе вони гордо застигли. Я подивився вниз на пальці. Вони були менш гордовитими і весело активно рухалися. Цікаво, що ж там вище? Напевно, плаский живіт і груди гарної форми. Не великі і не маленькі. Дивляться прямо, паралельно землі. Тонкі руки з довгими пальцями. Красиві, хоч і трохи гострі плечі. Довга шия. М’які риси обличчя з живими активними губами. Трохи кирпатий ніс. Сіро-зелені очі та світле кучеряве волосся. Я подивився ще раз на ноги і уявив, як може пахнути її шия. Потягнув ніздрями повітря, уявляючи дурманний солодкуватий запах.

І підвів голову. Я здригнувся, бо все виявилося геть не так. Вона виглядала набагато старшою, ніж я собі уявив, із втомленим обличчям і темним немитим волоссям. Шкіра на руках не була такою пружною, як я очікував. І в цілому її фігура здавалася непропорційною і не викликала того інтересу, який виник у мене в голові.

Я вирішив, що більше не дивитимуся вгору, і опустив голову в пошуках інших пальців. Виявив їх неподалік — у світлих відкритих туфлях. Великий палець у них був коротшим, ніж сусідній. І ці пальці також поводилися досить активно.

Кажуть, якщо у жінки другий палець на нозі довший, ніж великий, то вона керуватиме своїм чоловіком. Великий палець — чоловік, другий — жінка. І у чоловіків так само. Якщо другий палець довший за великий, то керує дружина. Виходить так: зустрілися люди, познайомилися, зацікавилися, полюбили одне одного і вирішили одружитися. Тут — стоп. Треба звернути увагу на пальці. Або у обох великий довший, або в обох другий, той, що сусідній із великим, довший. Інакше важко буде разом.

Пальці потупали до виходу. Я почув назву своєї стан­ції, здригнувся і лише в останній момент вибіг з вагона. До мого колишнього дому йти недалеко, хвилин десять неспішним кроком. Я йшов повільно, надягнуті без шкарпеток туфлі почали натирати ноги, тож зрадів, коли побачив свій старий будинок. Він видався мені таким рідним! Чому я не приїжджав сюди раніше? Аж ось і магазин. А що, як я зайду зараз і побачу ту саму продавщицю? Я зніяковів і заходився готувати подумки слова, які зможу їй сказати. Так, стоп. У мене в голові вона не змінилася за ці роки. Так не буває. А раптом вона вже не така симпатична, якою була раніше? Раптом вийшла заміж, і в неї вже двоє дітей? Раптом розтовстіла? Серце забилося сильніше, але я все-таки зважився і зайшов.

Усередині була незнайома мені продавщиця. Серце пішло кудись вниз до живота і повернулося на місце з розчаруванням.

— Хліб свіжий? — запитав я понуро.

— Так, сьогоднішній, — без жодних емоцій відповіла вона.

Продавщиця стояла за прилавком, і було незручно просити у неї хліб і починати здавлювати його, пере­віряючи на свіжість. Я кивнув головою і вийшов з магазину. Подивився вниз на свої черевики. Літній пил уже встиг покрити їх тонким сірим шаром. Шкода, що вони не відкриті, не видно пальців ніг. Треба купити собі сандалі.

Я повільно потягнувся у бік станції метро. У підземному переході сиділа бабуся і продавала батон.

— Скільки коштує батон? — запитав я.

— Гривня двадцять, — відповіла бабуся і жалісно протягнула: — Хороший