Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

вдається, як я вірю, в багатьох випадках). Завжди існує можливість похибки, однак у випадку деяких логічних і математичних доказів на таку можливість можна майже не зважати.

Утім фоллібілізм у ніякий спосіб не сприяє появі будь-яких скептичних чи релятивістських висновків. Це стане зрозумілим, якщо ми зважимо на те, що всі відомі історичні приклади людської погрішності — включно з усіма відомими прикладами судових помилок — це приклади прогресу нашого пізнання. Кожне відкриття помилки свідчить про реальний поступ нашого знання. Як каже Роже Мартен дю Гар у «Жані Баруа»: «це вже щось, якщо ми знаємо, де не слід шукати істину».

Наприклад, хоча відкриття важкої води показало, що ми глибоко помилялися, це був не лише прогрес у нашому знанні, а й, у свою чергу, це відкриття було пов'язано з іншими кроками вперед, які викликали багато наступних просувань уперед. Отож, ми можемо вчитися на наших помилках.

Цей фундаментальний погляд є насправді основою всієї епістемології та методології, адже він підказує нам, як вчитися більш систематично, як швидше просуватися вперед (не обов'язково в інтересах технології для кожного окремого шукача істини найнагальнішою проблемою є та, як пришвидшити свій власний поступ). Ця підказка, кажучи простіше, полягає в тому, що ми мусимо дошукуватися наших помилок або, іншими словами, що мусимо намагатися піддати критиці наші теорії.

Критика, схоже — це єдиний шлях у нашому розпорядженні для виявляння помилок і для того, щоб у систематичний спосіб діставати з них уроки.

6. Наближення до істини

В усьому сказаному вирішальною є ідея зростання знання — наближення до істини. Інтуїтивно ця ідея така сама зрозуміла, як і ідея власне істини. Певне висловлювання істинне, якщо воно відповідає фактам. Воно ближче до істини, ніж інше висловлювання, якщо більше відповідає фактам більше, ніж те інше.

Але хоча ця ідея інтуїтивно досить ясна і її законність навряд чи піддається сумнівам звичайними людьми або науковцями, вона так само, як і ідея істини, була розкритикована як незаконна деякими філософами (наприклад, зовсім недавно В. В. Куайном*). Можна, отже, згадати тут, що через об'єднання двох аналізів Тарського я зміг недавно дати «визначення» ідеї наближення до істини в суто логічних термінах теорії Тарського. (Я просто об'єднав ідеї істини та змісту, одержавши ідею істинності змісту висловлювання а, тобто класу всіх істинних висловлювань, що випливають з а, і його фальшивого змісту, який можна приблизно визначити як зміст висловлювання за винятком його істинного змісту. Ми можемо далі сказати, що висловлювання а ближче до істини, ніж висловлювання б, якщо і лише якщо його істинний зміст збільшився без збільшення його фальшивого змісту. Див. розділ 10 моєї книжки «Conjectures and Refutations».) Тому нема жодної підстави для того, щоб бути скептичним щодо поняття наближення до істини або до прогресу знання. І хоча ми завжди можемо помилятися, у багатьох випадках (особливо у випадках, коли за допомогою вирішальних перевірок вибирають між двома теоріями) ми маємо чудове розуміння того, чи наблизилися ми до істини, чи ні.

* Див. W.V. Quine. Word and Object. 1959, p. 23.

Слід дуже ясно зрозуміти, що ідея про те, що одне висловлювання а ближче до істини за інше висловлювання б, ніякою мірою не суперечить ідеї про те, що кожне висловлювання є або істинним, або фальшивим, і третьої можливості не існує. Ця ідея лише враховує той факт, що у фальшивому висловлюванні може бути присутньою значна частка істини. Якщо я кажу: «Зараз о пів на четверту — надто пізно, щоби встигнути на поїзд 03.35», то моє висловлювання може бути фальшивим, оскільки я б ще встиг на поїзд 03.35 (бо він запізнився на чотири хвилини). Однак у цьому висловлюванні була значна частка істини — правильної інформації,— хоч я міг би додати «якщо він, звичайно, не запізнюється (що трапляється рідко)», тобто доповнити істинний зміст, але це додаткове зауваження, вочевидь, було зрозуміле раніше. (Моє висловлювання знову-таки могло бути фальшивим, оскільки я зробив його о 3.28, а не о 3.30. Але навіть тоді в ньому містилася б значна частка істини.)

Про теорію, на кшталт Кеплерової, яка змальовує траєкторії планет із дивовижною точністю, можна сказати, що вона містить значну частку істинної інформації, хоч і є фальшивою, бо трапляються відхилення від кеплерівських еліптичних орбіт. Так само і Ньютонова теорія (хоч ми можемо вважати її фальшивою) містить у собі, згідно з нашими знаннями, дивовижно багато істинної інформації — значно більше за теорію Кеплера. Таким чином, Ньютонова теорія — це краще наближення, ніж Кеплерова — вона ближче до істини. Але від того вона не є істинною: вона може бути ближчою до істини та водночас — фальшивою теорію.

7. Абсолютизм

Ідея філософського абсолютизму справедливо заперечується багатьма людьми, оскільки, як правило, поєднується з догматичною і авторитарною претензією на володіння істиною або критерієм істини.

Однак є й інша форма абсолютизму — фоллібілістичного абсолютизму, котрий насправді заперечує все це: він просто стверджує, що принаймні всі наші помилки є абсолютними помилками в тому розумінні, що якщо теорія відхиляється від істини — то це просто фальшива теорія, навіть якщо вона містить у собі помилки менш грубі, ніж інша теорія. Отож, поняття істини й відхилення від істини можуть репрезентувати абсолютні норми для прихильників фоллібілізму. Такий різновид абсолютизму цілковито вільний від вад авторитаризму. До того ж, він може дуже сприяти серйозній критичній дискусії. Звичайно, його можна, в свою чергу, також піддати критиці у відповідності з принципом, що ніщо не вільне від критики. Та принаймні зараз мені видається малоймовірним, що критика (логічної) теорії істини й теорії наближення до істини може бути успішною.

8. Джерела знання

Принцип, що все відкрите для критики (від якої не виключено власне й сам цей принцип), веде до простого вирішення проблеми джерел знання, як я намагався показати в іншому місці (див. «Вступ» до моєї книжки «Conjectures and Refutations», а саме: кожне «джерело» — традиція, розум, уява, спостереження чи щось інше — прийнятне й може бути використане, але жодне не є авторитарним.

Таке заперечення авторитарності джерел знання приписує їм роль, геть відмінну від тієї, яка їм відводилася в минулих і сучасних епістемологічних теоріях. Але це заперечення є частиною нашого критичного і фоллібілістичного підходу: кожне джерело ми вітаємо, однак жодне з висловлювань, яким би не було його «джерело», не звільнене від критики. Зокрема, традиція, до заперечення якої схилялися як інтелектуалісти (Декарт), так і емпірики (Бекон), може бути визнаною нами як одне з найважливіших «джерел», оскільки майже все,