Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

— Я не люблю надокучати людям, а тому вирушаю у подорож на своїй яхті.

Флер поглянула на нього здивовано.

— Куди?

— Іду у невеличке плавання на південь Тихого океану або ще куди-небудь,— відповів мосьє Профон.

Флер відчула водночас і полегшення, і образу. Очевидно, він хотів цим сказати, що пориває з її матір'ю. Як він насмілюється мати з нею якісь стосунки і як він насмілюється їх розривати?

— До побачення, міс Форсайд! Вітайте від мене місіс Дарті. Насправді я не такий лихий, як вам здається. До побачення!

Флер пішла, а він залишився стояти з капелюхом у руці. Крадькома озирнувшись, вона побачила, що він — елегантний і дебелий — прямує назад до клубу.

«Ця людина не може навіть щиро любити,— подумала вона.— Що ж робитиме мама?»

Тієї ночі сни її були уривчасті й тривожні; вона встала невиспана й розбита і відразу почала вивчати альманах Вітейкера. Кожен Форсайт інстинктивно розуміє, що у будь-якій ситуації все вирішують факти. Якщо вона й подолає Джонове упередження, але не матиме точного плану, як виконати їхнє відчайдушне рішення, то нічого з того не вийде! Гортаючи неоціненний довідник, вона дізналася: треба, щоб їм минув двадцять один рік, бо інакше потрібна чиясь згода, якої, звичайно, ніхто не дасть; потім вона заблудилася серед відомостей про дозволи, метрики, терміни, округи й зрештою дійшла до слів «фальшиве свідчення». Але то дурниця! Що ж тут такого, коли вони додадуть собі віку, щоб одружитися з любові! За сніданком вона майже нічого не їла і зразу ж повернулася до Вітейкера. Що більше вона вивчала його, то менше почувала певності, аж поки, повільно гортаючи сторінки, дійшла до відомостей про Шотландію. Виявляється, там можна одружитися без усякої безглуздої тяганини. Їй треба тільки поїхати і прожити там двадцять один день, а тоді приїде Джон, і в присутності двох свідків вони оголосять себе одруженими. Більше того — вони й справді будуть одружені! Оце найкращий вихід; і Флер одразу почала перебирати в пам'яті своїх шкільних подруг. Так, Мері Лем живе в Едінбурзі, і вона мила дівчина. І в неї є брат. Вона може прогостювати двадцять один день у Мері Лем — вони вдвох із братом будуть свідками. Флер чудово знала, що дехто з дівчат вважав би це зовсім непотрібним і що їй досить було б поїхати куди-небудь з Джоном на неділю, а потім сказати батькам: «Ми вже фактично одружені, тепер нам треба одружитися по закону». Але у Флер було доволі форсайтівської крові; вона відчувала сумнівність такого вчинку і наперед боялася, уявляючи собі вираз батькового обличчя, коли він почує цю новину. До того ж Джон може і не погодитися на такий крок; він так їй вірить, вона не повинна принижувати себе в його очах. Ні! Краще звернутися до Мері Лем, і тепер якраз зручна пора їхати в Шотландію. Трохи заспокоївшись, Флер спакувала речі, щасливо уникла зустрічі з тіткою і поїхала автобусом у Чізік. Прибула вона зарано і пішла в К'ю-гарденз, проте не знайшла спокою серед клумб, дерев з табличками і широких зелених лужків. Підкріпившися бутербродами з анчоусовим паштетом і випивши кави, вона повернулася в Чізік і подзвонила біля дверей Джун. Австрійка провела її в їдальню. Тепер, коли Флер знала, що саме заважає їй і Джонові поєднатися, її потяг до нього збільшився вдесятеро, наче він був іграшкою з гострими краями чи отруйною фарбою, що їх у неї, бувало, відбирали в дитинстві. Якщо їй не пощастить домогтися свого і заволодіти Джоном назавжди, їй здавалося, що вона помре з горя. Правдами чи неправдами вона мусить заволодіти ним — і заволодіє! Над каміном з рожевих кахлів висіло кругле тьмяне дзеркало з дуже старим склом. Вона стояла і дивилася на своє обличчя — бліде, з темними тінями під очима; її пронизував легенький нервовий дрож. Задзвонив дзвінок, і, визирнувши крадькома у вікно, вона побачила Джона: він стояв на порозі, пригладжуючи волосся і проводячи рукою по губах, наче теж намагався придушити нервовий трепет.

Коли він зайшов, вона сиділа спиною до дверей на одному з двох стільців з плетеними сидіннями і зразу ж сказала:

— Сідай, Джоне, нам треба серйозно поговорити.

Джон сів на стіл біля неї, і вона провадила, не дивлячись на нього:

— Якщо ти не хочеш втратити мене, ми повинні одружитися.

Джон широко розплющив очі.

— Що таке? Якась новина?

— Ні, але я відчула загрозу в Робін-Гілі й у себе вдома.

— Але ж...— затинаючись, мовив Джон,— але ж у Робін-Гілі все було спокійно... і мені не сказали нічого.

— Але вони стануть нам на заваді. Обличчя твоєї матері сказало мені це зовсім виразно. І обличчя мого батька теж.

— Ти встигла його побачити?

Флер кивнула головою. Можна трохи прибрехати. Хіба це має значення?

— Проте я не розумію,— збуджено сказав Джон,— чому вони такі затяті, коли минуло стільки років.

Флер підвела на нього погляд.

— Може, ти не дуже любиш мене?

— Не дуже люблю тебе! Та я!..

— То зроби так, щоб я була твоя напевно.

— Не кажучи їм?

— Скажеш потім.

Джон мовчав. Наскільки старшим він здавався тепер, ніж того дня лише два місяці тому, коли вона побачила його вперше,— не менше як на два роки!

— Це страшенно вразило б маму,— сказав він.

Флер забрала руку.

— Треба вибирати.

Джон скочив із столу і став перед нею навколішки.

— Але чому не сказати їм? Вони не можуть завадити нам, Флер!