Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

до цікавого. Я пропоную тобі головну таємницю епохи, а ти милуєшся обгортковим папером!

Мелуан передала мені ключ, і я швидко, але ретельно оглянув його, покрутивши в руках.

— Мені подобається вивчати таємниці шар за шаром, — пояснив я.

— Наче цибулину? — пирхнув мейр.

— Наче квітку, — відказав я й повернув ключа Мелуан. — Дякую.

Вона вставила ключ і відкрила кришку внутрішньої скрині. Знову повісила ланцюжок собі на шию, сховала його під одягом, а тоді поправила одяг і волосся, усуваючи будь-яку шкоду, якої могла зазнати її зовнішність. На це, здавалося, пішло близько години.

Урешті Мелуан потягнулася вперед і обома руками вийняла щось зі скрині. Тримаючи це так, що предмет якраз заховався від моїх очей за піднятою кришкою, поглянула на мене і глибоко вдихнула.

— Це… — заговорила Мелуан.

— Просто покажи йому, люба, — лагідно втрутився Алверон. — Мені цікаво, що він думає сам, — він реготнув. — До того ж боюся, що у хлопчини почнеться істерика, якщо змусити його зачекати ще хоч трохи.

Мелуан шанобливо передала мені шматок темної деревини завбільшки з грубу книжку. Я взяв його обома руками.

Скринька була неприродно важка як на свій розмір, а її деревина під моїми пальцями виявилася гладенькою, наче від­шліфований камінь. Провівши по ній руками, я виявив на боках скриньки різьблення. Не таке глибоке, щоб упасти комусь в око, а таке акуратне, що мої пальці ледве намацали на деревині візерунок, який то злегка здіймався, то злегка опускався. Я провів руками по верхній грані й намацав схожий візерунок.

— Ти мав рацію, — тихо сказала Мелуан. — Він наче дитина із середзимовим подарунком.

— Ти ще не бачила найкращого, — відповів Алверон. — Ось він почне… Розум у цього хлопчини наче залізний молот.

— Як її відкрити? — запитав я.

Покрутивши скриньку в руках, відчув, як усередині щось посунулося. Вона не мала помітних петель чи кришки, навіть шва на місці кришки. Зовні вона була дуже схожа на суцільний шматок темної важкої деревини. Проте я знав, що це якась скринька. Це було схоже на скриньку. Вона хотіла, щоб її відкрили.

— Ми не знаємо, — промовила Мелуан. Можливо, вона сказала б щось іще, та чоловік лагідно її зацитьнув.

— Що там усередині? — я нахилив скриньку знову й відчув, як її вміст сунеться.

— Ми не знаємо, — повторила вона.

Навіть деревина скриньки була цікава. Досить темна, щоб бути роа, проте з темно-червоними волокнами. Ба більше, вона скидалася на пряне дерево. Трохи пахла… чимось. Запах був знайомий, але визначити його точно я не міг. Я нахилив обличчя до її поверхні та глибоко вдихнув крізь ніс. Дуже схоже на лимон. До сказу знайомо.

— Що це за деревина?

Мовчання мейра й Мелуан стало вичерпною відповіддю.

Я підвів погляд і зазирнув їм у вічі.

— А ви не даєте багато матеріалу для роботи, — усміхнувся, щоб пом’якшити можливу образу від цих слів.

Алверон посунувся вперед, не встаючи з крісла.

— Треба визнати, — промовив він із майже неприхованим захватом, — що це просто прекрасне запитання. Ти вже показував мені свій хист до вгадування, — його очі заблищали сіризною. — То що ти можеш угадати стосовно цього?

— Це фамільна реліквія, — з легкістю сказав я. — Дуже стара…

— Наскільки стара, на твою думку? — спрагло перебив Алверон.

— Їй десь із три тисячі років, — сказав я. — Плюс-мінус. — Мелуан здивовано заціпеніла. — Я, схоже, близький до ваших здогадів?

Вона мовчки кивнула.

— Різьблення, поза сумнівом, стерлося за довгі роки користування.

— Різьблення? — перепитав Алверон, нахилившись уперед.

— Воно майже непомітне, — пояснив я й заплющив очі. — Але я його намацав.

— Я нічого такого не намацав.

— Я теж, — докинула Мелуан. Вона здавалася дещо обра­женою.

— У мене надзвичайно чутливі руки, — чесно зізнався я. — Вони необхідні мені для роботи.

— Для чарів? — запитала вона з добре приховуваною ноткою дитинного зачудування.

— І музики, — додав я. — Дозволите? — Вона кивнула. Тож я взяв її за руку і притиснув її долоню до верхньої грані скриньки. — Ось. Відчуваєте?

Мелуан зосереджено наморщила лоба.

— Можливо, трішечки, — прибрала руку. — Ти певен, що це різьблення?

— Воно занадто правильне, щоб бути випадковістю. Як ви могли не помічати його раніше? Хіба воно не згадується в жодному з ваших історичних текстів?

Мелуан вразилася.

— Ніхто й не подумав би записати хоч щось стосовно скриньки Локлосів. Хіба я не казала, що це — найпотаємніша та­ємниця?

— Покажи-но, — попросив Алверон. Я провів його пальцями по візерунку. Мейр нахмурився. — Нічого. Певно, в мене застарі пальці. Може, то літери?

Я хитнув головою.

— Візерунок плавний, схожий на декоративні завитки. Але він не повторюється, він змінюється… — мені блиснула думка. — Можливо, це іллійський розповідний вузол.

— Можеш його прочитати? — запитав Алверон.

Я провів по ньому пальцями.

— Я так слабко знаю іллійську, що не прочитав би навіть простого вузла на нитці між пальцями, — похитав головою. — До того ж вузли за останні три тисячі років змінилися. Я знаю кількох людей в Університеті, які, можливо, зуміли б це перекласти.

Алверон поглянув на Мелуан, але вона твердо мотнула головою.

— Я не допущу, щоб про це розповідали чужинцям.

Мейра ця відповідь, схоже, засмутила, проте він не став наполягати, а натомість ізнову повернувся до мене.

— Дозволь знову поставити тобі твої ж запитання. Що це за деревина?

— Вона протрималася три тисячі років, — замислився я вголос. — Важка, хоч і пустотіла. Отже, це має бути повільне дерево, на кшталт грабу чи ренелу. Забарвлення й вага наводять на думку про те, що в деревині є й чимало металу, як у роа. Ймовірно, заліза й міді, — я знизав плечима. — Нічого кращого на думку не спадає.

— Що там усередині?

Я добре подумав, перш ніж щось сказати, а тоді заговорив:

— Щось менше за сільничку… — Мелуан усміхнулася, зате Алверон ледь помітно нахмурився, тож я швидко продовжив: — Щось металеве, судячи з того, як вага пересувається, коли я її нахиляю, — я заплющив очі й послухав приглушені звуки, з якими вміст скриньки совався в ній. — Ні. З огляду на вагу це може бути щось скляне чи кам’яне.

— Щось дорогоцінне, — сказав Алверон.

Я розплющив очі.

— Не обов’язково. Це стало дорогоцінним через свій вік і через те, що так довго перебувало в руках певної родини. Також ця річ дорогоцінна, тому що це таємниця. Та чи було це дорогоцінним від початку? — я знизав плечима. — Хто його зна?

— Але ж дорогоцінні речі зберігають під замком, — нагадав Алверон.

— Точно, — я підняв скриньку, демонструючи її гладеньку лицьову грань. — Ця річ не зберігається. Ба більше, людей можуть оберігати від неї. Можливо, це щось небезпечне.

— Чому ти так кажеш? — запитав із цікавістю Алверон.

— Навіщо завдавати собі стільки клопоту? — обурилася Мелуан. — Навіщо зберігати щось небезпечне? Якщо річ небезпечна, її знищують, — схоже, вона відповіла на власне запитання, щойно його озвучила. — Якщо вона не була одночасно небезпечною й дорогоцінною.

— Можливо, вона