Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

була надто корисна, щоб її знищувати, — припустив Алверон.

— Можливо, вона була незнищенна, — сказав я.

— І останнє, найкраще, — промовив Алверон, нахилившись іще далі вперед. — Як це відкрити?

Я добре придивився до скриньки, покрутив її в руках, натиснув на її боки. Провів пальцями по візерунках у пошуках невидимого мені шва. Легенько потрусив, спробував на смак повітря довкола неї, підніс її на світло.

— Гадки не маю, — зізнався я.

Алверон трохи згорбився.

— Гадаю, сподіватися на це було занадто. Може, якісь чари?

Я завагався: не хотілося казати йому, що такі чари існують лише в казках.

— Якщо так, то я такими не володію.

— А ви ніколи не думали просто розрізати її? — запитав Алверон дружину.

Мелуан ця пропозиція, схоже, перелякала не менше, ніж мене.

— Ніколи! — вимовила вона, щойно перевела дух. — Це ж правдиве коріння нашої родини. Я швидше подумала б, чи не засолити кожен акр наших земель.

— Та й ця деревина така тверда, — поспіхом додав я, — що тоді ви, найпевніше, зіпсували б те, що лежить усередині. Особливо якщо це щось крихке.

— Я просто подумав… — заспокоїв дружину Алверон.

— Недостатньо подумав, — різко сказала Мелуан, а тоді, либонь, пошкодувала про свої слова. — Вибач, але вже сама думка… — вона замовкла, явно занепокоєна.

Він погладив її по долоні.

— Розумію, люба моя. Ти правильно кажеш, я недостатньо подумав.

— А тепер можна її прибрати? — запитала його Мелуан.

Я знехотя повернув їй скриньку.

— Якби вона мала замок, я міг би спробувати його здолати, але я навіть не здогадуюся, де тут може бути петля чи шов кришки. — «Без замків і кришки скриня, де лежить його каміння». У мене в голові шалено закрутився дитячий ігровий віршик, і я ледве встиг обернути свій сміх на кашель.

Алверон цього наче й не помітив.

— Як завжди довіряю твоїй розсудливості, — він звівся на ноги. — На жаль, боюся, що витратив більшу частину нашого часу. Певен, що ти маєш інші справи. Зустрінемося завтра, щоб поговорити про амірів? Після другого дзвону?

Я підвівся разом із мейром.

— Якщо ваша милість не проти, я маю ще одну тему для ­обговорення.

Він серйозно поглянув на мене.

— Тема, як я розумію, важлива.

— Украй актуальна, ваша милосте, — нервово промовив я. — Вона не має чекати більше ні дня. Я згадав би про неї швидше, якби ми мали час і місце для усамітнення.

— Чудово, — він сів назад. — Що так жахливо тебе бен­тежить?

— Леранде, — дещо докірливо озвалася Мелуан, — час уже минув. Гаяніс чекає.

— Хай чекає, — відказав мейр. — Квоут у всьому послужив мені добре. Він нічого не робить несумлінно, а якщо я на нього не зважаю, то лише шкоджу сам собі.

— Ви мені лестите, ваша милосте. Це тема серйозна, — я позирнув на Мелуан. — А також дещо делікатна. Якщо ваша дружина бажає піти, то це, можливо, й на краще.

— Хіба я не маю залишитись, якщо тема важлива? — сердито поцікавилася вона.

Я запитливо глянув на мейра.

— Усе, що ти бажаєш сказати мені, можна казати й моїй дружині, — запевнив він.

Я завагався. Мені треба було швидко розповісти Алверонові про лжеартистів. Я був певен: якщо він спершу почує мою версію подій, то можна буде представити їх так, що я постану в позитивному світлі. Бо якщо спершу про них стане відомо з офіційних джерел, він, можливо, не побажає заплющувати очі на голі факти, що стосуються ситуації: я з власної волі забив дев’ятьох подорожніх.

Попри це, мені геть не хотілося, щоб Мелуан була присутня при цій розмові. Це тільки ускладнило б ситуацію. Я спробував іще раз, востаннє.

— Це надзвичайно похмура тема, ваша милосте.

Алверон похитав головою, злегка нахмурившись.

— Ми секретів не маємо.

Я притлумив покірне зітхання й витягнув зі внутрішньої кишені шейда цупкий шматок складеного пергаменту.

— Це один із документів про покровительство, наданих вашою милістю?

Алверон пробіг його поглядом сірих очей, явно трохи здивувавшись.

— Так. Звідки він у тебе?

— Ох, Леранде, — заговорила Мелуан, — я знала, що ти дозволяєш жебракам мандрувати у своїх землях, але ніколи не думала, що ти опустишся до покровительства над ними.

— Усього кілька труп, — запевнив він. — Як і належить людині мого рангу. Будь-який поважний дім має щонайменше кількох артистів.

— Мій, — твердо сказала Мелуан, — ні.

— Мати власну трупу зручно, — лагідно зауважив Алверон. — А мати кілька — ще зручніше. Тоді можна обирати підхожі розваги для будь-якого заходу, який влаштовуєш. От звідки, на твою думку, взялися музиканти на нашому весіллі?

Обличчя Мелуан не злагідніло, тож Алверон продовжив:

— Люба, їм не дозволяється виконувати нічого сороміцького чи безбожного. Я тримаю їх під надзвичайно строгим конт­ролем. І будь певна: жодне містечко в моїх землях не дозво­лило б виступати якійсь трупі, якби вона не мала при собі документа від шляхтича.

Він знову повернувся до мене.

— Так ми повертаємося до поточної теми. Звідки в тебе взявся їхній документ? Трупі без нього, напевно, кепсько.

Я завагався. Через присутність Мелуан не знав напевне, як найкраще підійти до цієї теми. Я планував поговорити із самим мейром.

— Так, ваша милосте. Їх було вбито.

Мейр не виказав подиву.

— Так я й думав. Це прикро, але таке час від часу трапляється.

Мелуан зблиснула очима.

— Чимало дала б, щоб таке траплялося частіше.

— Ти здогадуєшся, хто їх убив? — запитав мейр.

— У певному розумінні — так, ваша милосте.

Він очікувально здійняв брови.

— То хто ж?

— Я.

— Що ти?

Я зітхнув.

— Я вбив людей, при яких був цей документ, ваша милосте.

Він заціпенів.

— Що?

— Вони викрали двійко дівчат із міста, в якому були проїздом, — я ненадовго замовкнув, думаючи, як делікатно пояснити це перед Мелуан. — Дівчата були юні, ваша милосте, а чоловіки обійшлися з ними недобре.

Тут обличчя Мелуан, і без того суворе, стало холодним, як лід. Але заговорити вона не встигла, бо Алверон вражено запитав:

— І ти сам вирішив їх убити? Цілу трупу артистів, якій я надав дозвіл? — він потер чоло. — Скільки їх було?

— Дев’ятеро.

— Господи милосердний…

— На мою думку, він учинив правильно, — палко заявила Мелуан. — Скажу от що: дай йому два десятки вартових, і хай він учинить так само з кожним кодлом дранців-ру, яке знайде на твоїх землях.

— Люба моя, — сказав Алверон зі строгою ноткою в голосі. — Мені вони до вподоби не більше, ніж тобі, та закон — це закон. Коли…

— Закон визначаєш ти, — перебила вона. — Ця людина шляхетно прислужилася тобі. Ти маєш пожалувати йому землі й титул, призначити його до своєї ради.

— Він убив дев’ятьох моїх підданих, — суворо нагадав Алверон. — Коли люди порушують правопорядок, починається безвладдя. Якби я почув про це мимохідь, то повісив би його як бандита.