Читати книгу - "Ходіння по муках"

кидались на палуби. З тріском туди ж летіли ящики, мішки. Пароплав осідав так, що вода підходила до бортів.

В цій штовханині, на березі коло самих сходнів стояв віз, у якому лежали Онися й Даша. Привіз їх з фронту Кузьма Кузьмич — згідно з твердим наказом командира полку: хоч самому здохнути, але обох жінок евакуювати не залізницею, а неодмінно пароплавом. Телєгін сказав йому:

— Товаришу Нефедов, ви ніколи не виконували більш відповідального доручення. Ви їх висадите і влаштуєте там, де це буде можливо. Крадіть, убивайте, але ви повинні їх добре годувати… Відповідаєте за їх життя…

Сяк-так прикриті ганчір’ям, вони лежали в сіні на возі, як два обтягнутих шкірою кістяки. Онися була вже при пам’яті, але така слаба, що не могла сама відкрити рота.

Кузьмі Кузьмичу доводилось пальцем розціплювати їй зуби, щоб дати напитися з пляшки теплої води. Даша, що захворіла на сипняк пізніше за Онисю, не перестаючи, щось бурмотіла з гарячки тихим, сердитим голосом.

Кузьма Кузьмич пропустив уже багато пароплавів. З слізьми він благав і удавався до всяких хитрощів, просячи людей допомогти йому перенести жінок на палубу, — в такій суворій обстановці його навіть не слухали. Прихилившись до воза, він дивився запаленими очима на цей міраж: на червонуваті крізь пил відблиски сонця на теплій, душній річці і ревучі з нетерплячки пароплави, напхані трупами. Знову залунало грізне ревіння моторів, — бомби на цей раз підкинули землю десь неподалік, і порохом заслало всю набережну. Багато людей кинулось у Волгу і попливло до теплохода, що підходив, кричачи: «Кидайте кінці…» Але кінців їм не кинули, і довго ще коло його бортів крутились голови, як чорні кавуни.

Тепер залишився, мабуть, чи не останній пароплав — жовтий, низенький буксир з величезними погнутими кожухами коліс. Він підпливав не до конторки, а коло неї — прямо до помосту, де не було людей. Кузьма Кузьмич повернув воза по глибокому піску і риссю перший під’їхав до помосту, побіг по ньому і щосили замахав руками.

— Ей, капітане, товаришу, — закричав він до старенького старорежимного старичка на містку, — я евакуюю дружину і сестру командуючого фронтом. Справа пахне для вас розстрілом, давайте-но мені двох з команди — перенести жінок на буксир…

Збуджене обличчя його і рішучі слова вплинули. Через борт на поміст переліз голий по пояс, похмурий, брудний кочегар у подертих штанях.

— Де вони у вас?

— Товаришу, вам одному не справитись…

— Ну да…

Кочегар підійшов до воза, глянув на жінок, що лежали, показав на Онисю:

— Ця, чи що, жінка командуючого фронтом?

— Вона, вона сама… Коли що з нею не в порядку буде, — ну, прямо всім розстріл…

— Чого ви мені туману напускаєте, це ж наш кок Онися, — спокійно сказав кочегар.

— Ви очманіли, товаришу, який там кок…

— Та ти на мене не кричи, чудак. — Він легко вийняв Онисю з воза, взяв на плече, підкинув зручніше.

— Підсоби-но, і цю, чи що, взяти…

Забрав на оберемок обох жінок і пішов до буксира, — дошки гнулися під ним до самої води.

Кузьма Кузьмич, дуже задоволений, ніс за ним мішок з хлібом і салом і сумку з медикаментами.

Вранці третього липня Степан Олексійович, учитель гімназії, витягав з підвальної кухні на маленький двір матраци, подушки, крісла, оббиті зеленим плюшем, купки книжок і рукописів. Виволік, похитуючись, величезний оберемок запорошених штанів і сюртуків, спідниць і шерстяних платтів, кинув усе це на землю і роззявив рота, витираючи рукавом струмені поту. У нього все було мокре — жовте волосся й борода, парусинові штани й не свіжа сорочка, що прилипла разом з підтяжками до сутулуватих лопаток. Його мати, крихкотіла жінка в чорному, сидячи тут же на віденському стільці, кволо вибивала паличкою килим. Його паралічна сестра, з опуклим лобом і маленькою сплюснутою рештою обличчя, блаженно лежала в кріслі на коліщатах, в тіні акації. Горобці і ті пороззявляли дзьоби від спеки.

— Мамо, здається, все, — сказав Степан Олексійович, — я більше не можу! Господи, що б я зараз дав за кухоль холодного пива!

— Стьопушка, в нас — ні краплі води, прийдеться тобі, голубчику, взяти відро й піти.

— Невже, мамо! Чи не можна обійтись? Ах, от уже справді прокляття!

Степан Олексійович удався в гострий розпач: принести води — означало спуститися на берег Волги, де ще лежали купи попелу й обгорілих трупів, спалених у квасних і лимонадних кіосках, зайти по груди в річку, де вода чистіша, набрати у відро й нести його по кісточки в піску під гору в таку страшенну спеку…

— Чи не можна б кого-небудь найняти, я б, здається, заплатив десять карбованців за відро. Своє серце дорожче, я думаю…

— Роби, як знаєш…

— Так, але тобі, мамо, хотілося б, щоб я сам надривався цими відрами.

Мати не відповіла, продовжуючи кволо ляпати по килиму. Степан Олексійович важко задихав, дивлячись на її повне обличчя з струменями поту.

— Де відро? — тихо спитав він. — Де ваше відро? — крикнув він таким неприємним голосом, що хвора сестра під акацією промовила благально:

— Не треба, Стьопо…

— Ні, треба, треба! Буду вам носити воду, буду носити горшки! До кінця життя працюватиму, як водовозна шкапа! Чорт з моїм майбутнім, моєю кар’єрою, моєю дисертацією! Всьому кінець, все зруйновано!.. Вошива пустиня, обгорілі трупи, кладовище!.. Ніяким Денікіним нічого не відновити!..

Він почав ламати мокрі від поту пальці, як тоді, перед Данією. Так чи інакше він мав намір одкрутитися од відра води. Несподівано гучно вдарив великий дзвін на соборній дзвіниці, що мовчав уже більш як рік. Вдарив і поплив над спорожнілим містом урочистий звук, що заспокоював усі хвилювання. Степан Олексійович урвав мову на півслові, худе обличчя його, що