Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Куховаренко і, розмахуючи руками, намагався всіх перекричати.

— Спокійно! — насаджувався він. — Спокійно! Допоможіть краще забарикадувати двері і вікна!

Роза Камінер приставила стільця до шафи і дістала невеличку коробочку — ах, якби ж ту коробочку Юрі! То були кулі до батькового «бульдога».

Пашка-юродивий разом з семінаристом Воздвиженський тягли важкий стіл з їдальні до дверей у передпокій».

У виданні 1937 р. після слів: «Це був сімейний ритуал» (с. 53) було надруковано: «Юрі зараз тридцять сім років, двадцять три від смерті батька, він не чув цього маршу, родини не зосталося — але кожної видатної події Юриного життя й досі в душі Юриній починає звучати ця рідна мелодія…

Батько грав! Всі кинулися до кабінету. Льоня Ліберман схопив стільця і сів поруч з батьком. Батько тільки кинув на нього оком і пересунув руки на басовий регістр. Льоня виждав такту і вдарив по дискантах. Тепер, в чотири руки, мелодія зазвучала ще веселіше, ще гучніше».

У першодруку після слів: «… гукнув до своєї орави виходити з дому геть» (с. 55) було надруковано: «Матері він, проходячи, поцілував руку, а Розу Камінер, яка весь час лежала на канапі, одвернувшися до стіни, Коловратський, проходивши, «осенил крестным знамением» — Да повернет здравие господь болящим, аки прибегают с верою к нему… — Він вважав її за хворого члена родини…»

У виданні 1937 р. після слів: «… всі тнсли йому руки і вихваляли» (с. 55) було надруковано: «Куховаренко вийшов у двір і, повернувшися, сповістив, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки. Куховаренко, Роза Камінер, Воздвиженський, Пашка-юроднвий і Льоня Ліберман попросили залишити їх самих, бо вони мають конфіденціально порадитися, як їм бути і що їм робити далі.

Але довго радитися їм не прийшлося».

У першодруку після слів: «Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло» (с. 55) було: «Тим паче не було ніколи полкового військового оркестру. В соборний храмовий празник місцевий ісправник виписував для урочистості чотирьох горністів з Брянського гарнізону. Військовий оркестр на вулиці! Більшість людей, що знаходилися зараз у цьому домі, військовий оркестр чули взагалі вперше в житті».

У виданні 1937 р. після слів: «присланий з Чернігова у Стародуб на втихомирення» (с. 55) було: «Хвилювання знову охопило нашу квартиру. Мати Рози Камінер заплакала вголос і запричитала. Роза, Куховаренко, Воздвиженський, Льоня і Пашка-юродивий кинулися до передпокою. Вони хапали свої плащі і шляпи. Тепер вже було ясно — тікати треба було негайно. Драгуни зараз робитимуть облаву, підуть по мосту з трусом і в першу чергу шукатимуть, звичайно, революціонерів і забастовщиків. Ще вдосвіта треба було вийти за межі міста і приміських селищ. Ще вдосвіта треба було добігти до пущі. А вже від Почепа їм вкажуть дорогу й до Соловйова. Вони тисли руки, вони дякували за все, вони заявляли, що йдуть боротися, вони говорили, що вся Росія не сьогодні, так завтра підніметься і повстане, вони згадували щось про сокиру, яку неодмінно треба гострити і яку гострить руський мужик. Куховаренко трусив руку батькові, закохано дивився йому в очі і все бідкався, що не міг принести скрипку на перехованця, і тепер вона пропаде, бо завтра його кімната буде зруйнована і розграбована поліцією або чорною сотнею. Льоня Ліберман стояв поруч і все чекав, коли Куховаренко дасть і йому потиснути батькову руку. Роза Камінер голубила стару матір, вона гладила їй волосся, цілувала в чоло і говорила, що все це її обов'язок, що кожна чесна людина, вся молодь, а єврейська, може, насамперед, повинна зробити це. Воздвиженський стояв осторонь, зневажливий, сумний і самітний. Пашка-юродивий був уже на порозі і, сердито скривившись, гукав до всіх, що треба швидше, і досить вже ніжностей!..

Потім Пашка рішуче попростував до дверей, і Куховаренко, Льоня, Роза Камінер та Воздвиженський рушили за ним. І тоді до передпокою потислися всі. Всі зичили щастя, тисли руки, пропонували гроші, цигарки і сірники — в дорозі пригодиться. Старики докірливо хитали головами, жінки плакали. Нарешті, двері зачинилися, і мати Рози Камінер, страшно зойкнувши, простяглася на підлозі непритомна…»

У першодруку після слів: «за невзнос плата за право учення» (с. 76) було: «Що ж до Сьомки, то він і взагалі був єврей і до гімназії міг вступити тільки за «процентною нормою».

— Чому? — запитав Юра.

Цього не знав ніхто. Так було, так є і так, очевидно, мало бути. Нехай розпитається Юра в свого батька, раз він учитель в гімназії.

— А що таке процентна норма?

Це Сьомка знав прекрасно і негайно ж розповів і про процентну норму, і про «черту оседлости». Юра сидів худий і зелений, як після довгого купання в холодній річці. Він же знав ще й про погром. Ніч прозора, як день, червоний від заграви сніг, валування псів і зойки людей, соборний диякон з оголеною шаблею в руках, залиті чорнилом п'яні мордяки, п'ять туго напнутих мотузок на шибениці коло собору…»

У розділі «Вершник без голови» автор у наступних виданнях змінено сцену крадіжки Юрою бабиних грошей. У виданні 1937 р. після слів: «шмигнув у двері до бабиної кімнати» (с. 106) було надруковано: «Юра був страшенно блідий і хрестився маленькими, швидкими хрестиками. Що робити — але іншого виходу у нього не було. Притьмом він кинувся до бабиних дверей. Дев'ятеро котів кинулися йому назустріч, але двома ударами ноги Юра розігнав їх по всіх кутках. Тоді підбіг до комоду і витяг шухляду. Двадцять три карбованці тридцять дві копійки опинилися знову в Юриній кишені, під зжмаканим носовичком. Гроші були йому потрібні до зарізу…»

У першодруку розділ «Біла квітка» називався «Війна червоної й білої рози». Ю. Смолич зняв у цьому розділі опис міста, де відбуваються події повісті (Кам'янця-Подільського), опис бійки між гімназистами, учнями комерційного училища та семінаристами. У виданні 1937 р. після слів: «… І тільки весняне птаство дзвінко гомоніло в хащах соковитої зеленої гущавини бульвару» (с. 118)