Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

нагадала йому виляння собачого хвоста.

— Дозвольте, я вам наллю?— сказав він.— А може, ви сядете?

Австрійка похитала головою.

— Ваш батько дуже приємний старий чоловік — приємнішого старого чоловіка я не бачила. Міс Форсайт розповіла мені про нього все. Йому краще?

Її слова вразили Джона, мов докір.

— Так, краще. Тепер він цілком здоровий.

— Я буду рада знову його побачити,— сказала австрійка, прикладаючи руку до серця,— у нього дуже добре серце.

— Атож,— озвався Джон. І знову її слова здалися йому докором.

— Він ніколи не завдає нікому клопоту і так ласкаво усміхається.

— Атож, правда?

— Часом він так дивно дивиться на міс Форсайт. Я розповіла йому свою історію; він такий зимпатиш. Ваша мати — вона теж приємна й добра?

— Так, дуже.

— Він тримає її фотографію на своєму туалетному столику. Дуже гарна.

Джон поспіхом допив свій чай. Ця жінка зі своїм враженим виразом в очах і докірливими словами тривожила сумління, нагадувала йому драму Шекспіра: перший убивця, другий...

— Дякую,— сказав він.— Мені пора. Можна... можна, я залишу вам оце?

Він нерішуче поклав на піднос десять шилінгів і рушив до дверей. Почувши, як австрійка ахнула, Джон вискочив надвір. Він ледве встигав на поїзд і, швидко йдучи до вокзалу Вікторія, вдивлявся в обличчя кожному зустрічному, як то роблять закохані, сподіваючись без надії. Доїхавши до Уортінга, він послав свої речі місцевим поїздом, а сам подався пішки через горби до Уонсдона, намагаючись позбутися болісної нерішучості. Йдучи швидким кроком, він тішився красою зелених схилів, раз по раз зупинявся, лягав на траву, захоплено милувався квіткою шипшини чи слухав пісню жайворонка. Але це тільки відтягувало зіткнення протиріч у його душі — кохання до Флер і ненависті до обману. Він підійшов до крейдяного кар'єру над Уонсдоном з тими самими ваганнями, що мучили його й на початку дороги. Добре бачити обидва боки проблеми — в цьому полягала Джонова сила і водночас його слабкість. Він прийшов додому якраз тоді, коли пролунав перший удар обіднього гонга. Його речі вже прибули. Він швидко помився і зійшов униз. Голлі сиділа в їдальні сама: Вел поїхав до міста і мав повернутися тільки останнім поїздом.

Відколи Вел порадив йому запитати в сестри, чому існує незлагода між двома родинами, сталося так багато подій — розповідь Флер у Грін-парку про своє відкриття, її візит у Робін-Гіл, сьогоднішнє побачення,— що, здавалося, нема більше про що й питати. Він говорив про Іспанію, про сонячний удар, про Велових коней, про батькове здоров'я. Його занепокоїло зауваження Голлі про те, що, на її думку, батько дуже хворий. Вона двічі приїздила в Робін-Гіл на неділю. Він страшенно ослаб, часом явно страждає від болю, але завжди ухиляється розмовляти про себе.

— Він дуже щирий і зовсім позбавлений егоїзму, правда, Джоне?

Почуваючи, що сам далеко не щирий і не позбавлений егоїзму, Джон сказав:

— Авжеж.

— На мою думку, він був просто ідеальним батьком, наскільки я його пам'ятаю.

— Так,— відповів Джон, украй пригнічений.

— Він ніколи не нав'язував нам своєї волі і завжди розумів нас. Я ніколи не забуду, як він відпустив мене в Південну Африку під час бурської війни, коли я закохалася у Вела.

— Це було ще до того, як він одружився з мамою, правда?— зненацька запитав Джон.

— Так. А що?

— Та нічого. Але ж раніше вона, здається, була заручена з батьком Флер?

Голлі поклала ложку, відвела очі й обережно поглянула на Джона. Що йому стало відомо? Чи достатньо для того, щоб розповісти йому все? Вона не могла зрозуміти. Вигляд у нього був змучений і стурбований, він наче постарів, але це, можливо, через сонячний удар.

— Щось таке було,— сказала вона.— Але ж ми жили тоді далеко від дому і не одержували ніяких звісток.

Вона не зважилась ризикнути. Адже таємниця була не її власна, а чужа. До того ж вона не знала, що в нього тепер на серці. До поїздки в Іспанію вона була певна, що він закоханий; але хлопець є хлопець; то було цілих сім тижнів тому, а тут ще й Іспанія.

Вона бачила, що він зрозумів її небажання розмовляти на цю тему, і спитала:

— Ти маєш які-небудь звістки від Флер?

— Так.

Його обличчя сказало їй більше, ніж найдетальніше пояснення. Отже, він не забув!

Вона промовила цілком спокійно:

— Флер чарівна дівчина, Джоне, але знаєш, нам з Велом вона не дуже подобається.

— Чому?

— Ми вважаємо, що в неї загребуща вдача.

— Загребуща вдача? Не розумію, що ти маєш на увазі. Вона... вона...

Він відсунув тарілку з десертом, устав і відійшов до вікна.

Голлі теж устала і обняла його.

— Не сердься, Джоне. Ми не можемо бачити людей однаковими очима, правда ж? Знаєш, по-моєму, на кожного з нас припадає лиш по одній або по дві людини, які спроможні побачити й виявити те найкраще, що в нас є. Для тебе, я гадаю, така людина — це твоя мати. Колись мені випало бути свідком того, як вона читала твого листа, дивитися на її обличчя було справжньою втіхою. Вродливішої жінки я ніколи не бачила — час наче зовсім не торкнувся її.

Джонове обличчя пом'якшало, потім знову затвердло. Всі, геть усі проти нього і Флер! І все підтверджує її заклик: «Зроби