Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За кілька годин безплідних пошуків я зайшов до борделю біля доків і випив у тамтешній пивниці. Ніч була не зі жвавих, і дамочки там нудилися. Тож я замовив випивки всім, і ми поговорили. Я розповів кілька історій, а вони послухали. Я зіграв кілька пісень, а вони поаплодували. Відтак я попросив про послугу, а вони засміялися й довго не могли зупинитися.
Тож я висипав торбинку перснів у миску й залишив їх на шинквасі. Невдовзі дамочки почали приміряти їх і сперечатися через те, кому дістануться срібні. Я ще раз замовив усім випивки й пішов у трохи кращому настрої, ніж прибув.
Після цього я повештався без пуття і врешті знайшов невеличкий громадський сад біля краю Прямовису з краєвидом на Нижній Северен. Ліхтарі внизу палали жовтогарячим сяйвом, але то там, то тут миготіли зеленувато-блакитні й багряні газові світильники чи симпатичні лампи. Це було так само приголомшливо, як тоді, коли я побачив це вперше.
Поспостерігавши за цим видовищем якийсь час, я усвідомив, що не сам. За кілька футів від мене притулився до дерева немолодий чоловік, який подібно до мене дивився на вогні внизу. Від нього тягнувся легкий і доволі приємний аромат пива.
— А воно гарно, нє хіба? — озвався він. Із його акценту було зрозуміло, що це робітник із доків.
Я погодився. Якийсь час ми мовчки споглядали миготливі вогні. Я стягнув із пальця дерев’яний перстень і замислився, чи не жбурнути його з кручі. Тепер же, коли на мене хтось дивився, я зловив себе на думці, що цей жест дещо дитячий.
— Кажуть, відсіля шляхтич може обісцяти пів Северена, — невимушено сказав робітник.
Я сховав перстень у кишені шейда. Хай буде сувеніром.
— Хіба що лінивий, — відповів я. — Ті, яких зустрічав я, можуть посцяти значно далі.
Розділ сто сорок перший. Зворотна подорож
Дорогою назад до Університету доля мені сприяла. Вітер був добрий, і все минуло напрочуд спокійно. Моряки чули про мою зустріч із Фелуріян, тож я протягом усієї мандрівки насолоджувався сякою-такою славою. Я зіграв їм пісню, яку написав про це, а саму історію розповідав десь у половині випадків, коли мене про це просили.
Також я розповів їм про свою подорож до адемів. Попервах вони геть їй не вірили, та відтак я показав їм меч і тричі перекинув їхнього найкращого борця. Опісля моряки почали плекати до мене інакшу повагу й суворіші, чесніші дружні почуття.
Дорогою додому я дізнався від них чимало. Вони розповідали мені морські історії й підказували назви зірок. Говорили про вітер, воду й бабів, перепрошую, жінок. Намагалися навчити мене морських вузлів, але я не мав хисту до цього, хоч, як виявилося, можу гарно їх розв’язувати.
Загалом було дуже приємно. Дружні почуття моряків, спів вітру серед такелажу, запах поту, солі й дьогтю. За ті довгі дні все це поволі притлумило досаду, яку я відчував через те, як кепсько обійшлися зі мною мейр Алверон і його любляча дружина.
Розділ сто сорок другий. Удома
Урешті ми пристали до берега в Тарбієні, а там моряки допомогли мені знайти дешеве місце на вітрильнику, що плив угору течією річки у напрямку Аніліна. Два дні по тому я зійшов на берег в Імрі й пішки подався до Університету, тимчасом як небо забарвили перші блакитні промені світанку.
Я ніколи в житті не мав нічого подібного до дому. Малим я зростав у дорозі, нескінченно мандруючи зі своєю трупою. Дім — то було не місце. То були люди й фургони. Згодом, у Тарбієні я мав таємне місце на стику трьох дахів, які давали мені прихисток від дощу. Там я спав і ховав кілька дорогоцінних речей, але на дім це геть не було схоже.
Через це я ніколи в житті не насолоджувався відчуттям повернення додому після мандрівки. Уперше воно прийшло до мене в той день, коли я перетинав Ометі й відчував під ногами знайоме каміння мосту. Діставшись найвищої точки його широкої дуги, я побачив, як із-поміж дерев попереду здіймається сірий силует Архівів.
Відчувати під ногами вулиці Університету було втішно. Мене не було там три чверті року. До певної міри здавалося, ніби мене не було значно довше, та при цьому все там видавалося таким знайомим, що можна було подумати, ніби не минуло майже ні хвилі.
Коли я дістався до закладу Анкера, година ще була рання, і його парадні двері були зачинені. Я ненадовго замислився, чи не пролізти до свого вікна, а тоді передумав, бо ніс із собою футляр із лютнею, дорожню торбу й Цезуру на додачу.
Натомість я попрямував до Стаєнь і постукав у двері Сіммона. Було рано, і я знав, що розбуджу його, але мені кортіло побачити знайоме обличчя. Почекавши одну коротеньку хвильку й не почувши нічого, я постукав ізнову, вже гучніше, і спробував усміхнутися найзухвалішою усмішкою, на яку був здатен.
Сім відчинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі — червоні від недосипання. Він осоловіло витріщився на мене. Якусь мить його лице не виражало нічого, а тоді він кинувся на мене із задушливими обіймами.
— Почорніле тіло Господнє, — проказав він. Досі не чув від нього таких міцних висловів. — Квоуте! Ти живий.
***
Сім трохи поплакав, тоді покричав на мене, а відтак ми посміялися й усе владнали. Треп, схоже, стежив за моїми мандрами уважніше, ніж я думав. Відповідно, коли мій корабель зник, він припустив найгірше.
Ситуацію роз’яснив би лист, але мені й на гадку не спадало його послати. Думка про листи додому була мені абсолютно чужа.
— Надійшло повідомлення, що всі, хто був на кораблі, загинули, — сказав Сім. — Звістка розійшлася по всьому «Еоліяну», і вгадай, хто почув цю новину.
— Станчіон? — запитав я, знаючи, що він страшенний пліткар.
Сім похмуро хитнув головою.
— Емброуз.
— Ох, чудово, — іронічно зауважив я.
— Це було б кепсько почути від кого завгодно, — продовжив Сім. — Але від нього — найгірше. Я був наполовину певен, що він якимось робом потопив твій корабель сам, — він кволо всміхнувся. — Емброуз чекав мало не до вступних іспитів, перш ніж повідомити новину мені. Зайве й казати, що на іспиті я всрався, тож проходи´в в е’лірах на один семестр довше, ніж мав.
— Довше, ніж мав? — перепитав я. — Ти став ре’ларом?
Він усміхнувся.
— Лише вчора. Коли ти розбудив мене цього ранку, я саме відсипався після святкування.
— Як там Віл? — запитав я. — Він важко сприйняв новину?
— Як завжди втримав хвоста бубликом, — відповів Сім. — Але все-таки так, доволі важко, — він скривився. — Емброуз іще й не давав йому спокою в Архівах. Вілові це набридло, і він подався додому на семестр. А сьогодні має повернутися.
— Як там усі інші? — поцікавився я.
Раптом Сімові наче блиснула думка. Він підвівся.
— О Боже, Фела! — тоді він важко сів назад, неначе в нього підкосилися ноги, і повторив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
