Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

геть інакшим тоном: — О Боже, Фела.

— Що таке? — запитав я. — З нею щось трапилося?

— Вона теж важко сприйняла новину, — він невпевнено всміхнувся мені. — Виявляється, вона була до тебе вельми небайдужа.

— Фела? — дурнувато бовкнув я.

— Хіба ти не пам’ятаєш? Ми з Вілом думали, що ти їй подобаєшся.

Здавалося, це було багато років тому.

— Пам’ятаю.

Сім явно зніяковів.

— Що ж, розумієш… Поки тебе не було, ми з Вілом почали проводити з нею багато часу. І… — він невиразно помахав руками, а на його обличчі відобразилося щось середнє між безпорадністю й усмішкою.

Тут до мене дійшло.

— Ти і Фела? Сіме, це чудово! — я відчув, як по моєму облич­чю розтягується усмішка, а тоді побачив вираз його обличчя. — Ой, — моя усмішка зникла. — Сіме, я не став би цьому за­важати.

— Сам знаю, що не став би, — він кволо всміхнувся. — Я довіряю тобі.

Я потер очі.

— Оце так повернення додому. А я ще навіть вступного іспи­ту не пройшов.

— Сьогодні останній день, — зауважив Сім.

— Знаю, — сказав я й зіп’явся на ноги. — Спершу треба зробити одну справу.

***

Я залишив свій багаж у кімнаті Сіммона й завітав до скарбника в підвалі Порожнини. Рієм був лисуватим гостролицим чоловіком, який недолюблював мене, відколи майстри призначили мені в першому семестрі від’ємну плату за навчання. Він не звик віддавати гроші, і вся ця історія була йому неприємна.

Я показав йому свій чистий акредитив на Алверонові кошти. Як я вже казав, документ був показний. За підписом самого мейра. З восковими печатками. На вишуканому велумі. З чудовою каліграфією.

Я привернув увагу скарбника до того, що лист від мейра дозволяє Університету брати будь-яку суму, потрібну на оплату мого навчання. Будь-яку суму.

Скарбник перечитав листа й погодився з тим, що все, вочевидячки, так і є.

Прикро, що в мене завжди така низька плата за навчання, замислився я вголос. Ніколи не перевищує десяти талантів. Для Університету це своєрідна втрачена можливість. Мейр же, як-не-як, багатший за вінтського короля. І він оплатить будь-який рахунок за навчання…

Рієм був людиною метикуватою й негайно зрозумів, на що я натякаю. Далі були короткі торги, після яких ми потиснули один одному руки і я вперше побачив, як він усміхається.

Я пообідав, а тоді зачекав у черзі разом із рештою студентів, які не мали вступних жетонів. Більшість із них були новачками, але кілька вступали повторно, як і я. Черга була довга, і всі явно так чи інакше нервувалися. Я свистав, щоби скоротати час, а також купив у чоловіка з візком пиріг із м’ясом і кухлик гарячого сидру.

Ступивши в коло світла перед столом майстрів, я викликав певний ажіотаж. Вони чули новини й були здивовані, побачивши мене живим, здебільшого здивовані приємно. Кілвін виміг від мене з’явитися невдовзі в майстерні, тоді як Мандраґ, Дал і Арвіл посперечалися через те, які навчальні курси я візьму. Елодін же просто помахав мені рукою; здавалося, лише його не вразило моє чудесне повернення з того світу.

Зачекавши якусь хвильку в товариському безладі, Ректор знов узяв усе під контроль і розпочав співбесіду зі мною. На запитання Дала й Кілвіна я відповів доволі легко. Однак заплутався у шифрі з Брандером, а тоді був змушений визнати, що просто не знаю відповіді на запитання Мандраґа про сублімацію.

Елодін відмовився від можливості мене допитати й позіхнув на весь рот. Лоррен поставив напрочуд просте запитання про мендерські єресі, і я зумів хутко й розумно йому відповісти. А от перш ніж відповісти на запитання Арвіла про лацилій, довелося добре подумати.

Після цього зостався тільки Гемм, який люто супився, відколи я підійшов до столу майстрів. Оскільки успіхи в мене були посередні, а відповідав я повільно, він уже почав самовдоволено всміхатися. Щоразу, коли я давав хибну відповідь, у нього зблискували очі.

— Так-так… — вимовив він, перебираючи купу паперів перед собою. — Не думав, що нам іще доведеться давати собі раду з твоїми проблемами, — нещиро всміхнувся мені. — Я чув, що ти загинув.

— А я чув, що ви носите червоний мереживний корсет, — буденним тоном озвався я. — Однак не вірю в кожну нісенітницю, про яку ходять чутки.

Далі було трохи крику, і мені швидко висунули звинувачення в неналежному звертанні до майстра. Мені присудили скласти листа-вибачення, а також штраф у розмірі одного срібного таланта. Я гарно витратив гроші.

Однак це було нечемно й недоречно, тим паче після того, як я показав себе загалом посередньо. У результаті мені призначили плату за навчання в розмірі двадцяти чотирьох талантів. Зайве й казати, що я страшенно знітився.

Опісля я повернувся до кабінету скарбника. Офіційно пред’я­вив Ріємові акредитив від Алверона й неофіційно забрав свою погоджену частку: половину будь-якої суми понад десять талантів. Я поклав ці сім талантів у гаманець і знічев’я замислився, чи платили кому-небудь так добре за нахабство й невігластво.

Я попрямував до Анкера і в нього з приємністю виявив, що власника закладу ніхто не повідомляв про мою загибель. Ключ від моєї кімнати лежав десь на дні Сентського моря, проте в Анкера був дублікат. Я пішов нагору й відчув, як розслабився, побачивши знайому похилу стелю й вузьке ліжко. Усе припало тонким шаром пилу.

Можливо, ви думаєте, ніби після розкішних апартаментів у маєтку Алверона моя малесенька кімнатка з похилою стелею й вузьким ліжком видавалася тісною. Проте це було геть не так. Я заходився розбирати дорожню торбу та прибирати по кутках павутиння.

За годину мені вдалося відімкнути замок на скрині в ногах ліжка й розібрати речі, які я сховав. Я віднайшов свій наполовину розібраний гармонічний годинник і знічев’я погрався з ним, нама­гаючись пригадати, розбирав я його перед цим чи збирав наново.

Відтак, оскільки інших нагальних справ у мене не було, я знову пішов за річку. Зупинився в «Еоліяні», де мене зустрів Деох, відірвавши мене від землі в енергійних задушливих обіймах. Я так довго був у дорозі, провів стільки часу поміж незнайомців і ворогів, що забув, як воно — бути оточеним теплом товариських облич. Ми з Деохом і Станчіоном пили та обмінювалися байками, доки надворі не почало темніти. Тоді я покинув їх, дозволивши займатися своїми справами.

Я повештався містом, зайшовши до кількох знайомих пансіонів і корчом. До двох-трьох громадських садів. Сів на лаву під деревом на одному подвір’ї. Деох сказав мені, що за рік навіть тіні Денниної не бачив. Але навіть безрезультатні пошуки Денни по-своєму втішали. І ця втіха в певному розумінні здавалася суттю наших стосунків.

***

Тієї ж ночі я видерся на Основу та пробрався знайомим лабіринтом із димарів і різного шиферу, глини та бляхи. Завернувши за ріг, побачив Арі. Вона сиділа на димарі, а її довге тонке волосся зависло довкола голови, неначе вона перебувала під водою. Арі дивилася на місяць і гойдала босими ніжками.

Я тихенько прокашлявся, і Арі повернулася в мій бік. Зіскочила з димаря й помчала по даху, а тоді спинилася за кілька кроків від мене. Її усмішка була ясніша за місяць.

— У Цвіркунчику живе ціла родина їжачків! — захоплено повідомила Арі.

Ступила ще два кроки й узяла мене за руку обома ручками.

— Дітки в них крихітні, мов жолуді! — легенько потягнула за мене. — Підеш подивитись?

Я кивнув, і Арі повела мене