Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

започаткована дія; звуковим тлом для неї — «незатихаючий славень», «лілейні» співи ґеліконських дів.

А щоб загалом могло щось діятися, мусить бути якесь місце, якийсь простір. Тому-то спочатку був Хаос. Щось невизначене (грец. «chaos» — іменник середнього роду, як у рос. «пространство»). Але й це невизначене — з відтінком персоніфікації: хаос — від грец. chaino — роззявляю, розверзаю (наче зів роззявленої пащі). Всі інші названі у зачині поеми постаті, зауважмо, — жінки або чоловіки. Після Хаосу — «широкогруда земля, безпечна оселя безсмертних», а в її глибинах — «млистий» Тартар. Потім, щоб у тому просторі могло щось поставати, плодитися, — третім, після Хаосу, Землі й Тартару, був Ерос, що є втіленням любовної жаги. З Хаосу виникли Ереб (підземна темінь) і «темнокрила» Ніч. І лише після того, власне, — мова про народження: Ніч після обіймів з Еребом народила Етер і День (грец. «Hemera» — жіночого роду: днина); Гея-Земля, «без любові-жаги», все ж породила оздоблене зорями Небо (Урана), Гори, де б могли селитися Німфи («німфа», етимологічно, означає «гірська»), а також Море (Понтос), а поєднавшись з Ураном, — зродила Океан (за Гомером — велетенську ріку, що омиває землю). Всі ці постаті представляють найстарше покоління Титанів… Потім — перелік подальших генеалогічних ліній, етапи розлогого міфа про те, як боги, покоління за поколінням, змагалися за владу над світом, поки «гарантом» світового порядку, як уже було анонсовано у зачині, не став син подоланого Кроноса — Зевс-громовержець.

Чергування тих поколінь, низки імен богів, різних божеств і героїв утруднювали б читання поеми, загалом робили б її нудною, якби скомпліковані генеалогічні лінії час од часу не переривалися жвавими розповідями, наче «новелами» в гекзаметрах чи колоритними образками. Скажімо, про те, як був оскоплений Уран (161–182); як із піни народилась Афродіта (190–199); про хитрощі Прометея (535–558); про те, як Гефест виліпив з землі та води Пандору (571–587); або вражаючі, вже в епічному ключі, сцени боротьби з Титанами (675–719) чи поєдинку Зевса з сином Геї стоголовим змієм Тіфоном (820–868); а прекрасний опис змін світла й темряви впродовж доби (746–757) чи моторошний — Тартару (725–745) свідчать не лише про неабиякий поетичний хист Гесіода, а й про оригінальність його мислення і багату художню уяву.

Такі-от побічні вставки, що переривають хронологію епічного викладу, є ознаками відмінної від Гомерових поем композиції «Теогонії». В «Іліаді» гнів Ахілла — мов кинутий на плесо «камінчик», від якого розходяться «кола» — всі подальші дії; в Гесіода — лінійна, «ланцюгова» композиція: згадані відступи стають, то тут, то там, оздобними ланками того ланцюга.

Мова Гесіода — гомерівського зразка: в староіонійському діалекті помітні вкраплення беотійської говірки. Про наближення тієї мови до народної, передусім у «Роботах і днях», свідчить низка висловів, як-от: злодій у Гесіода — «той-хто-спить-вдень»; слимак — «домоносець»; поліп — «безкосте», мурашка — «завбачлива» тощо. Увага до звукопису, ритмомелодики, зближення слів з однаковими закінченнями, що нагадують риму, стислі й влучні поради, що перегукуються з прислів’ями та приказками (ними рясніють «Роботи і дні»), винахідливість беотійського поета у конструюванні звучних імен (Т. 349–360), та й вперше вписана у літературний твір байка (Р. 202–211) — все це споріднює тексти Гесіода з фольклорною стихією, свідчить про його тісний зв’язок із простим людом.

IV

Гесіод, уже згадувалось, мав клопоти зі своїм геть неохочим до праці молодшим братом Персом. А від лінивства — крок до інших пороків: заздрісний нероба вдався до підкупу «басилевсів» (володарів, водночас і суддів) Теспійського округу, яким підлягала й Аскра; вони ж, згадаймо, вирішили справу на користь ошуканця. Та це не пішло йому на добро: через свої лінощі він, врешті, зубожів і, хоч-не-хоч, звернувся враз зі сім’єю по допомогу до свого працьовитого брата; той — відмовив. Не через образу, скупість чи завдану йому кривду, а з огляду на свої життєві засади, головна з яких — в одному гекзаметрі: «Праця — не сором; цуратися праці — сором людині» (Р. 311). Перс сам собі нашкодив, тож сам, усвідомивши причину свого плачевного стану, — мав і зарадити собі, інакше ніколи б не зійшов із стежки лінивця.

Усе це не могло не обурити Гесіода, а обурення, скаже згодом Ювенал, творить вірші (indignatio facit versus), от аскрійський селянин-поет і склав першу в історії європейської літератури дидактичну поему — «Роботи і дні», яка ще за античних часів набула великої популярності. І не лише через практичні поради господарям, через відомості зі сфери релігії та всіляких вірувань, а саме через низку викладених в афористичному ключі моральних сентенцій, що є своєрідним «кодексом» морально-етичної поведінки селянина, людини загалом. Не диво, що поему вивчали в школах і що таке живе відлуння мала вона в античних та в нових часах. Згадаймо хоча б «Дистихи» Катона, а в добу Відродження — норми поведінки для хлопців знатного походження, що їх уклав Еразм Роттердамський. Гесіод же складав ці норми просто для людини, яка працює і завдяки праці, власне, й будує свою «знатність».

Після традиційного зачину, звернення до Муз і до Зевса, стража справедливості, під акцентом, у центрі десятого гекзаметра, — ім’я адресата поеми, Перса. Але поема, зауважмо ще раз, виходить далеко поза рамки особистих стосунків. Одразу ж, з одинадцятого рядка, мова про двох Ерід (в «Теогонії» — одна): перша — це заздрість і насилля, друга — суперництво (щось на зразок нинішньої конкуренції). Та, скажемо, — руйнує, ця — будує, сприяє рухові, поступу (20–26); недарма ж Зевс помістив її «біля коріння землі — найдобрішу для люду Еріду» (19). Як тут не згадати відому латинську сентенцію: «Корені науки гіркі, плоди — солодкі» чи ще ось такої, з Горацієвої сатири: «Ніщо не дається людині без важкої праці». «Важка праця» (magnus labor) — «гірке»; її плоди — «солодке»: «До правдолюбних Голод не йде, ані чорна Невдача — / чесної праці плоди безжурно вони споживають» (230–231). Отож, усі біди — від порушення справедливості, від утрати сорому й сумління, від нерозуміння того, що людині, коли йдеться про тіло, не так уже багато потрібно (40–41). Вони, ті персоніфіковані божества, Сором і Сумління, озирнувши жорстокості залізного віку, подалися на «Олімп ясний, один лиш сум залишивши умирущому люду» (199–200); згадаймо у М. Зерова: «люд смутноокий».

Але повернімося до тих двох Ерід. Чесне, без «чорної» заздрості, суперництво — це напружена праця. Вона, за Гесіодом, загалом є умовою існування людини. Поет не уявляє собі людини поза працею. Непрацьовитого й боги не можуть полюбити; працьовитого — люблять. Тим-то вони «не