Читати книгу - "Диво"

короткими м’язистими руками,— якщо хочеш, то все справжнє ще не написане і невідомо, чи буде й написане будь-коли.

Отож вони стали ходити до «свого» вікна щодня. Спершу Отава все очікував, що його товаришам набридне отаке не зовсім звичне для курортників гаяння часу, але згодом і сам уже став боятися, щоб часом не розруйнувалося їхнє товариство, щоб не піддався хто-небудь з них на банальні, але такі непереборні спокуси, яким піддавалися щоразу тисячі людей повсюди і завжди.

Наприклад, танці. Навіть зараз, коли курзал і всі літні майданчики ще тільки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж їздить на курорти взимку) і коли тільки ті санаторії, що мали великі клуби, могли дозволити собі розкіш щовечора влаштовувати для своїх і приблудлих курортників танці, так от навіть зараз це немудре і, якщо розібратися, досить безглузде заняття набувало розмірів всезагального шалу або й пошесті. На танці бігли всі — молоді й старі, здорові й хворі, холості й одружені, вродливі й такі, що ліпше б їм сидіти вдома та нікому не показуватися,— для всіх день був лише коротким і нудним вступом до блаженного вечора і до ночі, коли з саморобних естрад пролунають перші звуки музики і перші пари рушать у звабливу подорож по чарівливому морю в пошуках островів і цілих архіпелагів симпатії, захоплення, а то й кохання. До танців готувалися самовіддано й ретельно. З валіз діставали й випрасовували яскраві вбрання, зачісувалися, чепурилися, мов ті птахи, що більшу частину свого життя витрачають на чищення пір’я. І все для того, щоб у вечірніх залах, в тісняві й пітняві вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою старанністю впродовж дня.

Інженер, поки вони ще не набачили свого вікна, кілька разів рвонув на танці, навіть завчасно вибрав собі партнерку і поставив її кандидатуру на обговорення всього їхнього товариства. Ясна річ, інженер, як людина сучасна і з великими претензіями, накинув оком на жінку найвродливішу, точніше, найпоказнішу в усьому санаторії. Була вона ще зовсім молода, висока, міцно, але приємно збудована, мала лукаво вигнуті уста і різнобарвні очі, стриглася під хлопця, носила завжди обтислі светри і туристські штани з еластику.

— Якщо я її сьогодні запрошу трохи побацати? — спитав інженер.— Які будуть думки?

— Занудлива особа,— сказав поет,— я її знаю. Вона теж з Москви. Художниця. Вважає себе геніальною. Сі-сі!

— По-моєму, навіть дуже приємна особа,— зітхнув лікар, який починав уже повніти і завжди зітхав, коли бачив струнких молодих жінок.

— А що скаже професор? — поцікавився інженер.

— Якщо вона справді художниця, то це вже не жінка,— похмуро посміхнувся Отава,— якщо ж лишилася справжньою жінкою, то ніяка вона не художниця.

— А Жорж Санд? — сказав лікар.

— Виняток, який тільки підтверджує правило.

— Сі-сі! — свиснув поет.— Мені така теорія до вподоби. Старий, ти геній!

— І все ж таки я запрошу її на якийсь твістик,— затявся інженер.

До сніданку він вийшов брезклий і злий.

— Як ваша художниця? — не втерпів лікар, втягуючи живіт, для чого йому доводилося ставити руки на боки і непомітно заганяти пальцями свої «капіталістичні накопичення» під ребра.

— А ніяк,— похмуро буркнув інженер.— Отава сказав правильно.

— Сі-сі! — по-своєму прокоментував інженерові слова поет.— А точніше?

— По-перше, вона не вміє танцювати ні твіста, ні взагалі будь-чого модного, а по-друге, вона відмовилася йти на танці.

— Тобто навпаки,— уточнив Отава,— спершу вона відмовилася з тобою йти, а вже потім ти вирішив, що вона не танцює твіста. Очевидно, ти послав телеграму в Спілку художників, і звідти тобі пояснили.

— Сі-сі! — глумливо посвистів поет.

Після того цікавість до художниці в їхньому товаристві не зменшилася, а навіть побільшала, але була то цікавість чисто теоретична. Просто знічев’я перекидалися вони між собою двома-трьома словами про художницю, коли бачили її після сніданку або обіду, лікар зітхав, бо така жінка, така жінка, інженер поскрегочував зубами, бо як вона сміла, як вона могла, поет сісікав, бо не міг терпіти поблизу ще одної людини, яка хоче привласнити неподільне право на геніальність, лише Отава був абсолютно байдужий до художниці, як взагалі до всіх жінок, які жили в їхньому санаторії і які зустрічалися їм щодня на набережній, байдужий до танців, до знайомств, до любовних пригод.

І хоч по-давньому кепкував зі своїх товаришів, але поступово став відчувати вдоволення щоденним сидінням у кафе, спокійним перекиданням словами, мовчанкою. Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну гіллячку за вікном, відчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще люди, доброзичливі, спокійні, гарні, розумні, хоч і не позбавлені якихось там вад чи слабостей. Бо хіба ж позбавлений усього того добра ти сам?

Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всі вони мали роз’їхатися з санаторію, вже віяло з-за моря теплом, казали, що десь буцімто навіть зацвіло перше мигдалеве дерево, але цьому ніхто не вірив; Отава відчував себе помолоділим, виснаженість, викликана впертою роботою, минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливість, що ними так умів він дивувати всіх, хто знав його ближче.

І, певно, в багатьох людей теж добігали до кінця дні перебування коло моря, і люди раділи поверненню додому, але водночас жалко їм було розлучатися з морем і горами, якась непевна тривога закрадалася в їхні душі, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подіти, кидалися то до моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всі на концерт прибулої з Москви знаменитості, то забиралися в маленькі кафе, набивалися туди набгом, сиділи там до пізньої ночі, а потім раптом згадували, що на автовокзалі став до дії новий ресторан, надзвичайно модерний, з фінськими меблями, з грузинською чеканкою, і бігли через усе місто туди, щоб встигнути до закриття.

І в кафе «Ореанда» в ці дні було повно, аж тріщало. Десятки нових відвідувачів, які ніколи туди й не потикалися, блукали тепер поміж столиків і допитувалися, чи немає вільного місця або хоч коли якесь там місце звільниться.

— Ореанда,— глибоко зітхаючи від насолоди, проказував інженер,— прекрасне слово! Особливо коло цього вікна, наповненого морем. Ореанда.

— Сі-сі! — посвистів поет.— Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати ціну слів. Ореанда — це сі-сі!

— Ще є симпатичне слово — «Асторія»,— докинув лікар.— В Ленінграді ресторан «Асторія» — просто чудо.

— Славнозвісні слова! — вигукнув інженер.

— Славнозвісні — горезвісні, — посміхнувся Отава.— Астор був якийсь чи то спекулянт, чи просто здирщик. Потім пожертвував якісь гроші на готель чи на бібліотеку — і от пішло по всьому світі: асторії, асторії. Я