Читати книгу - "Марсіянин"

помру від спраги. Якщо порушиться цілісність Дому, я начебто вибухну. Якщо нічого з цього не станеться, в мене врешті-решт закінчиться їжа, і я помру від голоду.

Кажу ж вам, я в сраці.

РОЗДІЛ 2

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 7

Гаразд, я добре виспався, і тепер усе здається не таким безнадійним, як учора.

Сьогодні я набрав запасів і вийшов на швидку ПКД, щоб перевірити обладнання надворі. Становище моє таке:

Місія на поверхні мала тривати тридцять один день. Для гарантії непілотовані апарати доправили сюди харчів на п’ятдесят шість днів для повного екіпажу. Таким чином, хай би навіть один чи два з них не долетіли, ми все одно мали б достатньо харчів для завершення місії.

Усе пішло шкереберть вже на шостий день, тож їжі ще залишилося на п’ятдесят днів для шести людей. Коли вже я тут один, то мені вистачить її днів на триста. І це якщо я не скорочуватиму порції. Це дає мені трохи часу.

На скафандри для ПКД я теж багатий. У кожного члена екіпажу було по два костюми: один для злету і посадки, а інший, міцніший і важчий – для ПКД на поверхні. Мій костюм для польоту тепер мав дірку, а решту п’ять, звісно, забрав мій екіпаж, коли повертався на «Гермес». Але всі шість скафандрів для ПКД залишились тут в ідеальному стані.

Дім пережив бурю без жодних проблем, а от надворі ж не все так любо. Я не можу знайти супутникову тарілку. Певно, її занесло за кілька кілометрів звідси.

АПМ, природно, зник. Мої товариші полетіли на ньому до «Гермеса». Однак нижня половина (посадковий ступінь) і досі тут. Навіщо брати його назад, коли кожен кілограм – ворог? Він містить посадковий механізм, паливний агрегат і все інше, що в NASA не вважали за потрібне повертати на орбіту.

АСМ лежить на боці з пробитим корпусом. Здається, вітер зірвав покривку запасного парашута (який не знадобився нам під час посадки). Коли парашут розкрило, вітер почав тягати АСМ цією місциною вздовж і впоперек, гупаючи ним об кожен камінь, що траплявся дорогою. Щоправда, багато користі з АСМ мені не буде. Його двигуни не здатні підняти навіть власну вагу апарата. Але він може згодитися на деталі. Хтозна.

Обидва марсоходи напівзанесені піском, але загалом вони в непоганій формі. Їхні шлюзи не пошкоджені. Це логічно – робоча настанова вказувала, що під час бурі слід припинити рух і перечекати негоду. Марсоходи створені витримувати таке нещастя. Я зможу відкопати їх приблизно за день роботи.

Я втратив зв’язок з метеостанціями, винесеними на кілометр від Дому на чотири боки. Припускаю, що вони чудово працюють і зараз. Просто система зв’язку в Домі зараз така слабенька, що, певно, на кілометр її не вистачає.

Ряди сонячних панелей укрило піском, а тому користі з них стало близько нуля (підказка: сонячні панелі не можуть виробляти електроенергію без сонячного світла). Але коли я позмітав з них пісок, вони знову запрацювали на всю потужність. Щоб я врешті не надумав робити, енергії для цього в мене буде повно. Двісті квадратних метрів сонячних панелей і водневі паливні елементи для зберігання чималого запасу. Тільки й треба, що приходити сюди зі щіткою раз на кілька днів.

Всередині усе чудово завдяки міцній конструкції Дому.

Я прогнав генератор кисню через усі перевірки. Двічі. Все прекрасно. А як з ним трапиться якесь лихо, я маю запасний. Але він придатний тільки для аварійних ситуацій, коли доведеться лагодити основний. Запасний же насправді не відокремлює CO2 і не дістає з нього кисень. Він поглинає CO2 так само, як скафандри. Його мало вистачити на п’ять днів, поки не заб’ються фільтри, тож для мене це означає тридцять днів (дихатиме одна людина замість шести). Отаке убезпечення.

Відновлювач води також працює добре. Погана новина в тому, що запасного немає. Якщо він перестане працювати, я питиму із запасів і одночасно майструватиму якийсь дистилятор, щоб випарювати сечу. Крім того, я втрачатиму півлітра на день через дихання, поки вологість у Домі не сягне такого рівня, що вода осідатиме на кожній поверхні. Тоді лизатиму стіни. Така радість. Хай там як, зараз відновлювач працює.

Отак-от. Їжа, вода, притулок – усе перевірив. Почну скорочувати порції прямо зараз. Вони й так близькі до мінімальних, але гадаю, що переживу, якщо їстиму три чверті порції за раз. Це збільшить мої триста днів запасу до чотирьохсот. Перериваючи медичні припаси, я знайшов банку з вітамінами. У ній мультивітамінів на три роки. Тож проблем з травленням я не матиму (але коли харчі вийдуть, то скільки вітамінів не ковтай, від голоду вони не врятують).

Серед медикаментів я знайшов морфій для крайніх потреб. І там достатньо для летальної дози. Тому ось що я скажу: я не конатиму повільно від голоду. Якщо до такого дійде, я виберу легший вихід.

Кожен у місії мав дві спеціальності. Я інженер-механік і ботанік; тобто я в екіпажі той, хто все лагодить і грається з рослинами. Навички інженера-механіка можуть врятувати мене, як що-небудь зламається.

Я увесь час думаю, як мені вижити. Думки ці геть не безнадійні. Люди повернуться на Марс за чотири роки, коли прилетить «Арес-4» (це якщо програму не закриють внаслідок моєї «смерті»).

«Арес-4» висадиться у кратері Скіапареллі, а він за 3200 кілометрів від моєї дислокації посеред Ацидалійської рівнини. Сам я туди точно не дістанусь. Але якби я мав зв’язок, то зміг би викликати рятувальну місію. Не знаю, як вони викрутяться тими ресурсами, які вони наразі мають, але в NASA багато розумних людей.

Тому тепер моя місія в наступному: знайти спосіб зв’язатися із Землею. А якщо не впораюся – знайти спосіб зв’язатися з «Гермесом», коли він повернеться за чотири роки з екіпажем «Ареса-4» на борту.

Звісно, я гадки не маю, як прожити чотири роки на однорічному запасі їжі. Але берімося до однієї проблеми за раз. Зараз я ситий і маю мету: полагодити кляте радіо.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 10

Гм, я тричі виходив на ПКД і не знайшов ані сліду тарілки від антени.

Я вигріб з піску один марсохід і добряче покатався туди й сюди, але після кількох днів блукань думаю, що далі можна не шукати. Певно, буря віднесла тарілку десь далеко і позатирала борозенки, які могли б вивести на її слід. А може її ще й піском замело.

Тинявся більшу