Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Як і багато хто з його покоління дослідників, Мейс не зміг знайти постійної роботи в Сполучених Штатах. Далося взнаки «перевиробництво» фахівців із колишнього Радянського Союзу, коли ця країна зникла з мапи світу, але також позначилися упередження наукового істеблішменту до дослідника політично незручних тем. Двері американської академії виявилися зачиненими для Мейса.

Більшість провідних істориків Радянського Союзу в Америці та Канаді книжку Мейса або не помітили, або свідомо зігнорували. Якраз на підйомі була ревізіоністська школа істориків, яка воліла пояснювати сталінський терор через соціальний та політичний запит низів і назагал не визнавала національних, а також релігійних відносин як легітимного предмета досліджень, дискредитуючи їх як об’єкт зацікавлень антирадянських емігрантських кіл. 1988 року, лише за кілька років до розпаду СРСР, Мейса, а також Конквеста закритикували як прихильників радикальної правиці та прибічників нацистських колаборантів у впливовій серед американської лівиці та лібералів газеті Village Voice. Автор статті про Голодомор, у якій слово «нацизм» вживалося 19 разів, журналіст Джеф Клаптон критикував Мейса за його роботу на посаді секретаря Комісії Конгресу США. Він перекручував факти, вбачаючи за створенням Комісії фігуру президента Рональда Рейгана, хоча насправді вона постала з ініціативи демократів: Мейс вказав на це у своїй відповіді на статтю.

Цитована в статті Village Voice професорка Бостонського коледжу Роберта Меннінґ вважала, що науковий доробок Мейса не був достатньо добрим, аби забезпечити йому викладацьку посаду в американському університеті. Його працю начебто не помічала академічна спільнота, не цитували фахівці, а ті, хто її знав, сприймали її як праворадикальну публіцистику. Якби не Комісія Конгресу США, то він був би щасливий знайти посаду аналітика в банку або провадив би якусь експортно-імпортну контору. Маргінальний голос у американській політиці Роберта Меннінґ, або, як її звали (й вона сама хизувалася цим), Червона Роберта, давала голос провідній течії в тодішній американській історіографії Радянського Союзу.

Свідоме замовчування або маргіналізація багатьох тем, пов’язаних із історією СРСР, виявилися бомбою сповільненої дії, що знищила саму ревізіоністську школу. За кілька коротких років фасад радянської ідеології почав осідати, даючи поштовх відродженню релігії в горбачовському СРСР та раптовому сплеску досліджень у цій ділянці на Заході. Загострення національного питання в СРСР, а згодом і розпад Союзу раптом перетворили маргінальну до того часу Асоціацію дослідників національностей (Association for the Study of Nationalities), яку заснували східноєвропейські емігранти на чолі зі Степаном Гораком, одним із «дорадників» Мейса, на найдинамічнішу організацію молодих дослідників пострадянського простору. Праця Мейса як найбільш детальний та систематичний виклад політичної історії українського націонал-комунізму раптом набрала попиту, стала must read для кожного, хто цікавився тепер уже незалежною Україною на Заході. Книжка Мейса стала однією зі стартових точок, від якої тепер відштовхувалася нова й надзвичайно динамічна дисципліна історії Радянського Союзу як багатонаціональної держави.

Але для Мейса це академічне визнання в США настало дещо запізно. На початку 90-х років минулого століття Джеймс Мейс переїхав до України й переніс свою дослідчу та організаційну роботу в країну, яка поступово з об’єкта досліджень перетворилася на його нову батьківщину. Втрата для Америки стала знахідкою для України, адже навряд чи Мейс зміг би зреалізуватися як публічний інтелектуал у Америці тією мірою, якою йому вдалося це зробити в Україні, де він викладав у Києво-Могилянській академії та редагував англійську версію газети «День». Україні він віддав останнє десятиліття свого життя. Уродженець Оклахоми помер у Києві в травні 2004 року у віці 52 роки. Його поховали на Байковому кладовищі. У 2016-му його іменем назвали одну з київських вулиць. Досить символічно: її попередня назва була Колективізаційна.

Так сталося, що в Україну Джеймс Мейс прийшов насамперед не як автор своєї першої та найбільш рецензованої праці, а як дослідник Голодомору — сфери, у яку він занурився під час завершального етапу своєї роботи над книжкою. Недарма Томас Примак, пишучи у Canadian Slavonic Studies про книжку Мейса, зазначив, що той був першим англомовним автором, який висвітлив роль голоду в політиці нищення націонал-комунізму в Україні. Людина двох досить різних світів, Джеймс Мейс належав до них обох. І наше уявлення про нього не може бути повним без зведення в одне двох його досвідів та доробків. Публікація перекладу цієї книжки українською є кроком саме в цьому напрямі. А ще це чудова нагода подивитися по-новому на український національний проект часів комунізму — якраз коли його неоднозначна спадщина опинилася в центрі уваги суспільства. Мало яка людина й мало який текст мають більше авторитету й права розпочати цей новий етап осмислення нашого минулого, ніж Джеймс Мейс та його книжка.

Джеймс Мейс

Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні, 1918-1933 

Передмова

Ця книжка починалася як дисертація, написана в Мічиганському університеті, тож найперші подяки я адресую всім, хто допомагав мені в роботі над нею на перших етапах. Професору Роману Шпорлюку, який був головою комісії з розгляду моєї дисертації й щедро ділився своїм часом, зусиллями та глибоким знанням історії України XX ст. Професорці Ассі Гумецькій, яка допомагала, зокрема в питаннях українського літературного життя досліджуваного періоду. Професору Алфреду Маєру, який ніколи не втрачав ентузіазму, надихав і заохочував мене й допомагав поясненнями питань марксистсько-ленінської теорії. Професору Стівену Тонсору, єдиному не-славісту в комісії, участь якого була дуже корисна — адже саме він наполягав на тому, що цю працю слід написати так, аби вона була зрозумілою й для не-спеціалістів у темі.

Інші люди також дуже допомагали авторові на різних етапах: серед них професор Джордж Луцький, Юрій Бошик, Роман Сольчаник, Григорій Костюк, Юрій Лавриненко та Мирослав Юркевич. Праця історика неминуче залежить від бібліотекарів, які зберігають і каталогізують джерела, рідкісні історичні матеріали та допомагають науковцеві знайти шлях до них. Пану Джозефу Плацеку з Бібліотеки Мічиганського університету, докторові Дмитру Штогрину з Іллінойського університету, доктору Роману Ільницькому з Громадської бібліотеки Нью-Йорка та співробітникам Бібліотеки Конгресу я висловлюю свою вдячність за їхню надзвичайно цінну допомогу. Дисертацію не було б написано без щедрої фінансової підтримки від Центру російських та східноєвропейських студій, Департаменту історії та Докторської школи ім. Рекгемів.

Разом із тим, дисертація — це одна річ, а книжка — інша. Практично неможливо було би перетворити дисертацію на книжку без фінансової підтримки, заохочення та атмосфери конструктивної критики від Українського наукового інституту Гарвардського університету. Мені дуже допомогли професор Омелян Пріцак, доктор Дональд Островський, С. Максудов та Кадзуо Масакі, а також працівники Бібліотеки Вайденера, особливо доктор Г’ю Олмстед і Оксана Процик. Глибоку подяку також