Читати книгу - "Жменя праху"

є кілька гарних портретів і старовинні меблі. З тераси відкривається чудовий краєвид».

Цей уривок з путівника по графству не дуже дошкуляв Тоні Ласту, йому доводилося чути й неприємніші речі. Його тітка Френсіс, озлоблена неухильно суворим вихованням, сказала якось, що цей будинок, мабуть, спланував містер Пексніф[2], скориставшись проектом сирітського притулку, виконаним його учнем. Але кожна глазурована цеглина й барвиста кахля була мила серцю Тоні. Порядкувати в такому домі було нелегко, він це знав, та хіба ж буває колись легко порядкувати у великому домі? Будинок не зовсім відповідав сучасним вимогам комфорту; але Тоні мав на меті зробити кілька невеличких удосконалень, тільки-но виплатить податок на спадщину. Проте загальний вигляд і дух садиби: ламана лінія зубчастих стін на тлі неба; головна вежа з годинником, який через кожні чверть години не розбуркував хіба що непробудних соньків; велика зала, що потопала в церковній сутіні, із розмальованим червоними й золотими ромбами хрещатим склепінням, яке спочивало на колонах із полірованого граніту та з різьбленими капітелями — вдень її освітлювали прикрашені гербами стрільчасті вітражі, а ввечері — величезна газова люстра з міді й зварного заліза, перероблена на електричну, де тепер сяяло двадцять лампочок; хвилі гарячого повітря, що раптом вдаряли у ноги, вихоплюючись із допотопного опалювального апарата крізь чавунні грати у формі трилисників; печерний холод далеких коридорів, де він з метою економії коксу звелів вимкнути опалення; їдальня з дерев’яними сволоками й хорами із смолистої сосни; спальні з мідними ліжками (у кожній на фризі красувався готичний напис), названі на честь героїв Мелорі — Ізойди, Елейн, Мордреда, Мерліна, Говейна, Бедівера, Ланселота, Персіваля, Трістрама та Галахада; його туалетна — «Фея Моргана», Брендина «Гіневра»[3], де ліжко стоїть на підвищенні, стіни завішані гобеленами, камін схожий на надгробок тринадцятого сторіччя, а з еркерного вікна видно шпилі шести церков,— усе це оточувало Тоні змалечку і було для нього постійним джерелом радості й захоплення, ніжних спогадів і гордого почуття власника.

Такі речі тепер були немодні, він це добре розумів. Двадцять років тому людям подобались рублені стіни і старовинний олов’яний посуд; тепер у моду ввійшли урни й колонади. Проте настане час — можливо, Джон Ендрю ще доживе до цього,— коли громадська думка поверне Геттону належне йому місце. Його вже називають цікавим, і один дуже чемний юнак попросив дозволу сфотографувати його для архітектурного огляду.

Зі стелею у «Феї Моргані» було не все гаразд. Імітуючи кесон, на штукатурку понабивали навхрест фігурні планки, помальовані в «ялинку» синіми й золотими смужками. А квадрати між тими планками були оздоблені впереміш тюдорівськими трояндами та французькими королівськими лілеями. Але в одному кутку на стелі розтеклася вогка пляма, і позолота там потьмяніла, а фарба облупилась; в іншому місці дерев’яні планки зжолобилися й повідставали. Щодня, прокинувшись уранці, Тоні, перед тим як подзвонити, хвилин десять лежав у глибокій задумі, придивляючись до тих вад, і щоразу давав собі слово якось це виправити. Проте він не був певен, чи вдасться йому знайти майстрів, що впораються з такою тонкою роботою.

«Фея Моргана» належала йому відтоді, як він перебрався з дитячої кімнати. Його примістили тут, бо він міг покликати звідси батьків, нерозлучних у «Гіневрі»: його дуже довго мучили ночами кошмари. Відколи він оселився тут, з кімнати нічого не забирали і щороку додавалося щось нове, тож там утворилася ніби виставка пам’яток усіх періодів його зростання: вставлений у рамку малюнок дредноута, на якому всі гармати вивергали дим і полум’я (кольоровий додаток до «Чамз»[4]); групове фото з товаришами по приватній школі, де він учився; засклена шафка під назвою «Кунсткамера», набита різномастими колекціями пташиних яєчок, метеликів, окам’янілостей, монет; портрет батьків у подвійній шкіряній рамці; фотографія Бренди, зроблена вісім років тому, коли він залицявся до неї; Бренда з Джоном на руках після хрестин; гравюра колишнього Геттона — він був таким, поки прадід Тоні не розібрав його; кілька полиць із книгами: «Бевіс»[5], «Різьблення по дереву вдома», «Фокуси для всіх», «Юнні гості»[6], «Законодавство для землевласника і орендаря», «Прощавай, зброє».

По всій Англії люди прокидалися, пригнічені й стурбовані. Тоні десять хвилин ніжився в ліжку, розмірковуючи про реставрацію стелі. Потім він подзвонив.

— Пані вже дзвонила?

— Так, сер, десять хвилин тому.

— Тоді я снідатиму в її кімнаті.

Він надів халат, узув капці й пішов до «Гіневри».

Бренда лежала в ліжку на підвищенні. Вона наполягла, щоб їй поставили сучасне ліжко. Біля неї стояла таця; ковдра була всіяна конвертами, листами й газетами. Голова її спочивала на маленькій голубій подушечці; без косметики її обличчя здавалося майже безбарвним, перламутрово-рожевим, тільки ледь яскравішим за шию та руки.

— Ну як? — сказав Тоні.

— Поцілуй.

Він сів коло таці, в головах ліжка, і Бренда схилилася до нього (нереїда, що виринає з прозорих водяних глибші). Вона відвернула голову й потерлася щокою об його щоку, наче кицька. Такий у неї був звичай.

— Є що-небудь цікаве?

Він узяв кілька листів.

— Нічого. Мама просить няню прислати мірку з Джона. Вона йому щось плете на різдво. Мер просить мене відкрити щось у наступному місяці. Невже я справді повинна?

— Та, мабуть, доведеться: ми вже давно нічого не робили для нього.

— Гаразд, тільки напишеш для мене промову. А то я зробилася застара для тієї, дівочої, що досі завжди мене виручала... Анджела питає, чи не приїдемо ми до неї на Новий рік.

— Відповідь цілком ясна: нізащо в світі.

— Я так і думала... хоч у неї начебто збереться цікава компанія.

— Їдь, коли хочеш, а я ніяк не зможу.

— Дарма. Я була певна, що ти відмовишся, перш ніж відкрила конверт.

— Не розумію, яка втіха їхати до Йоркшіру посеред зими...

— Любий, не гнівайся. Я знаю, що ми не поїдемо. Я ж нічого не прошу. Просто я подумала, що було б приємно пожити трохи на чужих харчах.

Брендина покоївка принесла другу тацю. Тоні звелів поставити її на підвіконня й заходився розпечатувати листи, адресовані йому. Він визирнув у вікно. Цього ранку було видно тільки чотири церковні шпилі із шести.

— А знаєш,— озвався він раптом,— я, мабуть, зможу вирватися з дому в цю суботу.

— Любий, а ти не дуже нудитимешся?

— Та ні.

Поки він снідав, Бренда читала йому газети.

— Реджі знов виголосив промову... Ось чудове фото Бейб і Джока. Одна американка народила близнят від двох