Читати книгу - "Лютеція"

застрягають, як шматочки м’яса, єдиний спосіб їх вигнати на світ — виполокати вином. У кімнаті темніє, місяць приходить на допомогу й малює на дзеркалі губною помадою свої версії слів, заплутуючи мене остаточно, бо слів цих насправді не існує, це привиди слів. А відтак я знову хляю й відчуваю, як мені стає себе шкода. Недавно я ще був свято переконаний, що мене любить Господь Бог. Просто так, з любові до людства. Але сьогодні ця віра розвіялась.

У мене за хатою панують джунглі Бірми. Попри паркан ростуть порічки, малини й вишні, а так — лопухи, лобода, кропива — одна жалива, друга ні, червоні й лілові маки, незабудки рожеві й блакитні, будяки, бузина і ще бозна-що. Але це все таке прекрасне — бувало, вийдеш у ті джунглі, кинеш на ту красу коцика й лежиш, мов на повітряній подушці, розквітлі будяки п’янливо й медово пахнуть, комашки дзумлять, метелики мерехтять...

Таким був доволі темний період у моєму житті, коли бабла не було. Цей період був не надто довгим, якихось два місяці, бо я заліз із головою в писанину й ніде не рипався, а для того, аби заробити копійку, треба було витратити певний час — позичити в сусідки гроші, поїхати на трасу, закупити в поляків сорочки й джинси, здати їх в ресторані офіціантові, повернути позичку сусідці й далі жити на зароблені кошти. Але відірватися від писанини я не міг, я знав — щойно перервуся, то втрачу нитку, яка мене веде за собою, розсію той настрій, який потім доведеться мозольно відтворювати, а тому харчувався ягодами й топінамбуром, що ріс у мене, як на цілині. Грошей вистачало лише на хліб і молоко. Та час від часу траплялися дива. Одного разу я намагався зателефонувати з автомату, коли телефон мені відімкнули через те, що ліньки було пиляти на пошту, але монета застрягла, я вдарив по автомату кулаком, і звідти сипонули цілі жмені копійок, які я гарячково почав визбирувати з землі. Потім я гупнув ще раз — і вони знову посипалися, проте цього разу я вже наставив пазуху, щоб не летіли в порох. Свідків цього гріха не було, і я щасливий повернувся додому, вмить забувши, що мені треба було кудись телефонувати. Копійок назбиралося понад п’ятнадцять карбованців, цілий скарб, якщо врахувати, що хліб і молоко тоді коштували копійки. Але я міг ще собі дозволити й плавлені сирки, і картоплю за двадцять копійок кілограм, а до неї — ех, як гуляти, то гуляти! — двісті грамів масла за два карбованці.

Та на цьому доля не припинила мене обдаровувати, бачачи, як я захланно працюю над романом про львівського ката, який завершу значно пізніше. Час від часу я відривався від роботи, виходив у садок і прогулювався своїми джунглями. І от саме у тих джунглях я натрапив на старе відро, а у відрі було дванадцять яєць. Вони лежали на купці сіна й сухого листя, що насипалося з дерев. Ото, думаю, подбала за мене Бозя. Оцінила, мабуть, усю вагомість моєї писанини. Я раптом опинився серед Господніх улюбленців-равликів, для яких Він будує хати. І ось я теж улюбленець — мені Він присилає яйця. Що може бути природнішим? Адже якби Він мені посилав ковбасу, це викликало б підозри, хтозна, чи я б ще наважився її їсти, але яйця — це те, що в голодній уяві людини на безлюдному острові з’являється поперед усього. А я ж і є на безлюдному острові, моя хата — безлюдний острів серед безмежного зеленого лугу, яким є Світ, де пасуться вічно голодні отари Смерті. Тут лише я, міль, павуки і привид маленького котика, який то з’являється на полиці з книжками або в шухляді, то зникає, і тільки чути інколи його далекий несміливий нявкіт.

Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати і згелемзав яєчню з чотирьох яєць, накришивши до неї кропиви і лободи. Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровує. Мусить бути система. Бо Господь — це і є найдосконаліша і найсистемніша системна система. І коли Він бачить такого праведника, як я, то жодним чином не може обійти мене боком. Бо що мені один день?» І пішов я знову в ті джунглі, і розхилив трави похилі, і знайшов знову відро, а в ньому три яйця. Ого! Коли так піде на спад, то недовго радість раювала! Але всі наступні дні було й далі по три яйця. Видно, тих дванадцять яєць назбиралося за кілька днів, а щодня Бозя мені посилає іно по три. Зрештою, це мене цілковито задовольняло. Так минув місяць.

Коли ото сиджу я біля відкритого вікна, базґраю маячню, на друк якої ще років двадцять треба чекати, і чую розмову двох сусідок. «І в мене ся не несут! Як урвало. Дві курки!» — «У мене їдна! Але ж так неслася! Так неслася! Думаю, чи не зарізати до хулєри?» — «Та шо ви, пані Ґєню? Та шкода!» — «Та йой, пані Славцю, кому не шкода! Але шо буду дурно годувала, коли з неї користи ніц а ніц?» — «Я зачекаю, най мій Влодко прийде з войска, тогди заріжу». — «А коли він прийде?» — «Тагі би за два тижні».

Мене мовби окропом облило — то це не Бозя мене ощасливлювала, а чужі кури в мене неслися? Я був просто вбитий. Я не знав, що маю робити. Признатися, що я жер їхні яйця? І казати, що думав, буцім то від Бозі? Вони й так мене мають за мішіґіна[1]. Ну, добре, я забрів у ті хащі й забрав звідти відро. Я подумав, що тепер совість моя буде чистою. Але на мою совість чекали нові випробування. Бо наступного дня я в тому бадиллі знайшов старий облуплений баняк, до якого теж натрусило листя, а зверху на листі красувалося три біленьких яйця. Я підняв очі до неба й запитально глянув на хмари. Там щось блимнуло, щось затріпотіло, й мені почулося: «З’їж їх!» Хіба я міг ослухатися голосу з неба? Тут я вже сумнівів не мав: це Бозя скерувала сусідських курей до мене. Я не мав права відмовлятися від такого дару.

Усі ті дні, минаючи сусідок на вулиці, я потуплював очі, червонів і впрівав. Я ввічливо вітався з ними, а потім спиною відчував їхні осудливі погляди. «Нероба, — думали вони,