Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

Я так поглянув, що Павло змовк. Ми мовчки сиділи в гамірному оточенні, охоплені докучливими спогадами.

— Я дружив з обома.

— З обома дружити неможливо.

— Для мене можливо. Якось Саша розповів, що Кессель заплатив за його кімнатку для прислуги. Він знову прострочив платіж, але сам звернутися по допомогу не наважився.

— Кессель був великодушний. Він нам запомагав аж до своєї смерті минулого року. Бачиш, я теж іще та паскуда. Не варто ні на кого сподіватися. Ти зробиш добро, а тобі плюнуть в обличчя. Це сильніше за мене: ніколи не забуду, що сказав Сартр, що він дав на здогад, а особливо те, про що він змовчав. Тому я його так не любив. Це був негідник, салонний революціонер, але він був щедрий. Хоча гроші головного й не замінять.

— Усі ці роки я був молодим і сліпим. Тоді мені здавалось, що Сартр тебе цінував.

— Я розповідав йому всілякі жарти — вони його забавляли. У нього була чудова пам’ять, але анекдоти він не запам’ятовував ніколи, тому й просив мене їх переповідати.

— Пригадую Леоніда та його анекдот про Сталіна і Сонце.

— Давай, розкажи, я б хотів почути його знову.

— Стривай, дай-но я згадаю. «Одного прекрасного сонячного ранку Сталін прокидається і звертається до Сонця: “Скажи мені, ясне Сонце, хто на світі наймиліший, наймудріший, найсильніший?” Сонце без вагань відповідає: “Ти, о Сталіне, світоч усього людства!” Опівдні Сталін знов питає: “Скажи мені, ясне Сонце, хто на світі найгідніша, найталановитіша та найвидатніша людина всіх часів та народів?” Сонце стверджує: “Ти, о всеосяжний Сталіне!” Перед вечерею Сталін не може відмовити собі в задоволенні перепитати Сонце, хто ж найкращий комуніст на світі. А Сонце йому: “Ти якийсь хворий, Сталіне, навіжений безумець, психопат! Плювало я тепер на тебе — я вже на Заході!”»

Павло зареготав так, ніби вперше його почув.

— Поганенький із тебе оповідач. Французи нікудишні в цьому. Ось у виконанні Леоніда вистава тривала годину.

— Що правда, то правда. Це було легендарно. Ти реально віриш, що він розповідав цей анекдот самому Сталіну?

— Принаймні він так стверджував. Леонід не хвалько. Скажи, ти з ним дружив, якщо мене не зраджує пам’ять?

— Близько дружив. Хотів би його знову побачити.

— І все ж він ненавидів Сашу.

— То вже позавчорашні історії, які сьогодні давно нікого не цікавлять і не мають жодного значення.

Він нічого не відповів і нерішуче знизав плечима. Потім ухопив ще один круасан.

— Пригощаєш?

— До речі, твій трактат про Берестейський мир уже надруковано?

— Та ну! Я його ще раз переклав, переписав, відредагував та скоротив. Досконалості немає меж. Знайшов одного молодого видавця. Він захотів, щоб я стиснув свої 965 сторінок іще на 250. Я відмовився.

— Павле, розкажи ще якийсь анекдот.

— Яка різниця між рублем і доларом?

Я чув раніше цей дурнуватий жарт. Цілком можливо, що саме він мені й розповідав його п’ятнадцять років тому. Але я вже призабув.

— Я не знаю.

— У долар!

Він зайшовся сміхом.

— Що сталося, Мішелю? Якось я чув про тебе, а потім ти просто зник.

— Після смерті Саші я й далі спілкувався з Ігорем і Вернером. А ти бачишся з рештою?

— З усіма, крім тебе.

Жовтень 1959 — грудень 1960 року

1

Це був єдиний раз за все моє життя, що обидві родини зібралися разом. Точніше кажучи, якась частина — людей зо двадцять. То був мій день народження, і передчуття в мене були не найліпші. Якась дивна занепокоєність — я не міг її пояснити. Уже згодом постеріг певні сигнали, які мали б кинутися мені в очі. Але я був надто юним, щоб усе те зрозуміти. Натомість був більше зацікавлений святом і подарунками. У всіх моїх друзів була одна-єдина сім’я; у мене ж було дві, ще й різні. До всього вони між собою не спілкувалися. Маріні та Делоне: сім’я батька та сім’я матері. Саме того дня я усвідомив, що вони ненавидять одне одного. Лише мій тато радісно обходив обидва клани з тацею з фруктовим соком та промовляв голосом Ґабена чи Жуве[10]:

— Скляночку апельсинового соку? Не повірите, але його вичавлено з фруктів.

Маріні реготали. Делоне закочували очі.

— Полю, припини, це не смішно! — Мама не зносила його приколи.

Вона сиділа й розмовляла зі своїм братом Морісом, якого не бачила, відколи той після війни переїхав до Алжиру. Тато його не любив. А ось я любив, бо він постійно жартував. Моріс називав мене Каллаґаном, не знаю чому. Щойно він мене помічав, одразу ж казав: «How do you do Callaghan?»[11], — на що я мав відповідати: «Very good!»[12] Коли ми прощались, я міг почути: «Bye-bye Callaghan!»[13], — що супроводжувалось удаваним ударом кулака по підборіддю. Моріс приїжджав до Парижа раз на рік, щоб відвідати американський семінар з управління. Для нього було справою честі першим застосувати новинки в роботі. Це називалось менеджментом. Він нашпигував свій словник американізмами, але ніхто тих словечок не розумів, хоча й взнаки не давав. Він захопився черговим семінаром «Як стати переможцем», принципи якого й переповідав мамі, що не пропускала жодного слова. Тато був переконаний, що це справжнісіньке шахрайство, тому не втратив нагоди сказонути голосом де Ґолля:

— Та ви б мене бодай попередили. Я відправив би генералів французької армії на це стажування.

Він розсміявся, а заразом й усі Маріні. На жаль, загального градусу це не понизило. Моріс і далі заангажовував маму, наче нічого й не сталося. Вийшовши на пенсію, дідусь Філіпп передав стерна правління дочці. Вони десять років пропрацювали пліч-о-пліч, а тепер він усіляко підтримував маму в самовдосконаленні. За рекомендацією Моріса він відправив її на американські інтенсивні курси «Стати сучасним менеджером». Отож мама поїхала на два тижні до Брюсселя. Після чого повернулася із цілою колекцією якихось альманахів й оселила їх у домашній бібліотеці. Вона ними пишалася, бо то були свідчення й докази її компетентності. Там стояли від «Підкорити проблемних клієнтів» до «Вибудувати мережу продуктивних зв’язків» або «Розвинути свій потенціал, щоб стати рішучим». Щороку мама відвідувала триденний семінар у розкішному центрі на авеню Ош, відтак додавала до колекції чергову книжку в червоній палітурці. Минулого року вони з Морісом побували на семінарі «Як заводити друзів?», який її дещо змінив. Відтоді вона не знімає незмінну усмішку — ключ до наявних і потенційних перемог. Її жести стали спокійними — ознака внутрішньої гармонії, а голос приємно поставленим — доказ сили