Читати книгу - "Перлини української класики"

class="v">Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні… то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

Назар Стодоля

Действующие лица:

Хома Кичатый, сотник.

Галя, дочь его.

Стеха, молодая ключница у Кичатого.

Назар Стодоля, друг его.

Гнат Карий, друг его.

Хозяйка на вечерницах.

Слепой кобзарь, жиди-музыканты, молодые козаки и девушки и сваты от чигиринского полковника.

Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина[1], в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.

Акт первый

Вечер. Внутренность светлицьы, богато убранной коврами й бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

Стеха (отходит от стола). Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчав.) Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра – коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», – каже. Та i що таки той поганий хорунжий[2]? А полковник хоч старий – нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я – так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка – i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.

Из боковых дверей выходит Галя.

Стеха. А що? Як прибрано?… Тим-бо й ба!

Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?

Стеха. Та ще й якi гостi, якби ви знали!

Галя. Якi ж там гостi i вiдкiля?

Стеха. Угадайте.

Галя. Чи не з Чигирина?… Так?…

Стеха. Iз Чигирина, та хто такий?

Галя. Якi-небудь старшини?

Стеха. То-то бо й є, що не старшини, i…

Галя. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день А менi батюшка учора i говорив щось таке.

Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, – тiльки не скажу.

Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.

Стеха. А що дасте? Скажу…

Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.

Стеха. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.

Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Вполголоса.) Сьогоднi прийдуть старости.

Галя (в восторге). Вiд Назара! Вiд Назара!

Стеха. Та там вже побачите, вiд кого.

Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш?

Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.

Галя. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

Стеха (лукаво). Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?

Галя. Ти смiєшся з мене! Я заплачу, їй-Богу, заплачу i татові скажу.

Стеха. Що ж ви скажете?

Галя. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

Стеха. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!

Галя. Ну, що ж? Вiд Назара?

Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.

Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.

Стеха. А хiба ж се й не добре?

Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка[3], Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б – не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.

Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне.

Галя. О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (В восторге поет й пляшет.)

Гой, гоя, гоя!

Що зо мною, що я?

Полюбила козака –

Не маю покоя.

Я його боялась…

Що ж опiсля сталось?

На улицi пострiчалась

Та й поцiлувалась.

А мати уздрiла…

Яке тобi дiло!

Вiддавайте замiж,

Коли надоїла!

Стеха. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?

Галя. Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на вулицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще тата не було дома… Згадала?

Стеха. Коли се? Оце ще видумали!

Стучатся в дверь.

Галя (торопливо). Ох, лишечко! Хтось iде! (Убегает.)

Стеха. Хто там?

Хома (за дверью). Я, я! Вiдчиняй мерщiй.

Стеха отворяет дверь. Входит Хома, отряхиваясь.

Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

Стеха. Кого не було?

Хома. Кого? Гостей!

Стеха. Яких гостей? Од пол…

Хома. Цс!.. еге ж.

Стеха. Нi, не було.

Хома. Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаєш? Тiєї, що недавно доливали. Нехай собi п є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.

Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приїдуть для такої панночки, як наша.

Хома. Звичайно, звичайно.

Стеха. Iще пак, такий старий… а панночка…

Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!

Стеха. Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?

Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.

Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?

Хома. А що вона? Її дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твоє дiло навчить її, врозумить, що любов i все таке прочеє… дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiєш?

Стеха. Та се