Читати книгу - "Італійські черевики"

2

Сьогодні пошти не буде.

Вчора її теж не було. Натомість сьогодні прибув поштар Янсон. У нього нема для мене пошти: я заборонив йому такі візити. Ще дванадцять років тому я наказав йому, щоб не привозив мені саму лише рекламу. Мені набридли всі ті акційні реклами комп’ютерів і свинини. Я казав йому, що не хочу потрапити до рук людям, які прагнуть керувати мною за допомогою знижок. Знижки не головне в житті, намагався йому пояснити. Сенс життя — це щось суттєве. Я не знаю, що саме, але тим не менше треба вірити, що це щось суттєве і що його прихований зміст вартий значно більшого, ніж акційні купони і лотерейні квитки.

Ми посварились. Це було не востаннє. Часом мені здається, що саме наша злість змушує нас триматись одне за одного. Хоч після цього він більше ніколи не привозив рекламу. Востаннє, коли я отримував пошту, то був лист від муніципальної влади. Відбулося це сім з половиною років тому, того осіннього дня віяв сильний вітер із північного сходу, а рівень води в морі був низьким. Влада повідомляла, що мені виділено місце на цвинтарі. Янсон стверджував, що таке місце мають усі. Це був новий сервіс, і він полягав у тому, що місцеві платники податків могли дізнатися, де розташовані їхні місця на цвинтарі на випадок, якби вони хотіли піти подивитись і довідатись, хто ж їм буде сусідом.

Це єдиний лист, отриманий за останні дванадцять років, окрім невтішних пенсійних довідок, декларацій та банківських виписок.

Янсон завжди прибуває близько другої години. Я підозрюю, що він їздить сюди, аби домагатися в Пошти повної компенсації за човен або гідрокоптер. Я пробував випитати в нього, але він не відповів. Можливо, що це саме я забезпечую його роботою. Адже взимку він мусить тричі на тиждень, а влітку — п’ять разів причалювати до мого пірса, який, на щастя ще не ліквідували.

П’ятнадцять років тому на довколишніх островах жило п’ятдесят місцевих мешканців. Тоді навіть курсував човен, що доправляв чотирьох тамтешніх дітей до сільської школи. Цього року нас лишилося семеро, з яких лише одному ще нема шістдесяти. Ну, і Янсон. Він наймолодший і разом із тим найбільше залежний від того, що ми тримаємося при житті і вперто не покидаємо цих островів. В іншому разі його звільнять. Особисто мені це байдуже. Мені не подобається Янсон. Він один із моїх найбільш проблемних пацієнтів. Він належить до групи геть безнадійних іпохондриків. Одного разу кілька років тому, коли я оглядав його горло і міряв тиск, він раптом сказав, що, на його думку, в нього з’явилась пухлина мозку, що впливає на його зір. Я відповів, що не маю часу слухати його вигадки, але він наполягав. Щось відбувалося з його мозком. Я запитав, чому він так гадає. Його мучили болі голови? Запаморочення? Інші симптоми? Він не вгавав, аж поки я не затягнув його в темну хатину для човнів, посвітив у його зіниці й запевнив, що з ним усе гаразд.

Я не сумніваюся, що Янсон насправді абсолютно здоровий. Його батькові дев’яносто сім років, він живе в будинку для літніх людей, але в нього досі зовсім світлий розум. Янсон ворогує зі своїм батьком ще з 1970 року. Тоді йому було начхати на допомогу батькові під час ловлі вугра, і він подався в Смолянд на роботу в тартаку. Ніяк не збагну, чому він вибрав саме лісопильню. Звичайно, я можу зрозуміти, що він не витримав свого тиранічного батька. Але чому тартак? Я навіть не намагаюся зрозуміти Янсона, бо замало про нього знаю. Але з того випадку в 1970 році вони вороги. Янсон повернувся зі Смолянда аж тоді, коли його вже старий батько поселився в будинку для престарілих. Вони ніколи не розмовляють один з одним.

В Янсона є старша сестра Ліннеа, що мешкає в центральній Швеції. Колись вона була заміжня і мала літню кав’ярню. Але коли її чоловік помер — він скотився з горбка по дорозі до крамниці, — вона закрила кав’ярню й стала релігійною. Ліннеа — вісниця між батьком і сином.

Цікаво, чи їм є що сказати одне одному. А може, вона рік у рік силкується бути посередником між батьком і сином, що затялися в мовчанці?

Мама Янсона померла вже давно. Я бачив її лише одного разу. Вже тоді її розум починав затьмарювати старечий маразм і вона думала, що я її батько, який помер ще в 1920-х роках. Ця зустріч мене вразила.

Сьогодні я навряд чи відреагував би так гостро, але тоді я був інакшим.

Насправді, я нічого не знаю про Янсона, крім того, що його ім’я Туре і він поштар. Я його не знаю, і він не знає мене. Але коли він визирає з-за мису, я зазвичай стою на пірсі й чекаю. Стоячи там, я питаю себе навіщо, хоча й знаю, що відповіді не отримаю. Це те саме, що чекати на Бога чи Ґодо, а натомість з’являється Янсон.

Я сідаю за кухонний стіл і відкриваю бортовий журнал, який веду, відколи я тут. Мені нічого розповісти, і я не знаю нікого, кому було б цікаво прочитати написане. Проте я все одно пишу. Кожного дня рік у рік, по кілька рядків. Про погоду, кількість птахів на дереві за моїм вікном і про моє здоров’я. Нічого більше. Якщо захочу, можу знайти котрийсь день десять років тому і констатувати, що коли я спускався до Янсона, то на пірсі сиділи блакитна синиця і кулик.

Я веду хроніку втраченого життя.

Ранок проминув.

Пора натягувати шапку на вуха і в тріскучий мороз виходити на пірс, чекаючи Янсона. Він, напевно, добряче мерзне в своєму гідрокоптері в такий холод. Деколи мені здається, що я вловлюю легкий запах алкоголю, коли він причалює до пірса. Я його розумію.

Коли я вставав з-за столу, мої домашні тварини прокинулись. Кицька першою стояла під дверима, пес рухався значно повільніше. Я випустив їх надвір, а сам надягнув стару дідову, погризену молями шубу, обмотав шию шаликом і натягнув теплу військову шапку часів Другої світової війни. Потім спустився до пірса. Мороз щипав. Я зупинився і прислухався. Не чути було ні звука. Ні птахів, ні Янсонового гідрокоптера.

Я чітко уявляв його перед собою. Здавалось, наче він керував старовинним трамваєм, на якому водій мусив стояти ззовні. Годі було описати його зимовий одяг. Коли було