Читати книгу - "Учта для гайвороння"

чутні Еброзові зітхання дошкуляють так само боляче, як жорстокі Ваелинові глузи.

— Останнє яблуко, — пообіцяв Алерас, — і я розкажу про свої підозри щодо тих драконів.

— Що ти можеш такого знати, чого не знаю я? — пробурчав Моляндер.

Він побачив одне яблуко на гілці, підстрибнув, смикнув донизу і кинув. Алерас відтяг тятиву аж до вуха і вишукано-зграбно обернувся тілом, супроводжуючи ціль у повітрі. Стріла зірвалася з тятиви тоді, коли яблуко вже почало падати.

— Ти ніколи не влучаєш останнім пострілом, — мовив Рун.

Не зачеплене стрілою яблуко ляпнулося у річку.

— Ось бачиш? — перепитав Рун.

— Того дня, коли влучиш усіма, припиниш удосконалюватися.

Алерас послабив тятиву на довгому луці та вклав його до шкіряного сагайдака. Лука було різьблено з золотосерця — рідкісного та оспіваного у казках дерева з Літніх островів. Якось Баш спробував був його напнути, але зазнав поразки. Сфінкс на вигляд був юнак тендітний, але у тонких його руках ховалася чимала сила — так розсудив Баш, дивлячись, як Алерас перекидає ногу через лаву і тягнеться по келих з вином.

— Дракон має три голови, — оголосив Сфінкс своєю горловою дорнійською говіркою.

— Це така загадка, абощо? — зажадав дізнатися Рун. — У байках сфінкси завжди розмовляють загадками.

— Та хіба це загадка, — відповів Алерас і ковтнув вина.

Решта товариства цмулила один за одним кухлі страхолюдно міцного сидру, яким уславилася корчма «Перо та кухоль». Але юнак надавав перевагу чудернацьким солодким винам з рідного краю своєї матері, а навіть у Старограді такі вина не вважалися дешевими.

Прізвисько «Сфінкс» дав Алерасові не хто інший, як Лео Ледащо. Адже сфінкс — він наче зібраний з частин різних створінь, трохи звідси, трохи звідти: обличчя людини, тіла лева, крил яструба. Алерас теж являв із себе щось таке: батько його був дорнієць, а мати — чорношкіра літньоостров’янка. Власну шкіру він мав темну, золотисто-брунатну, а очі — схожі на оніксові, як у зелених мармурових сфінксів обабіч головної брами Цитаделі.

— Трьох голів ніколи не було в жодного дракона, хіба що на щитах і прапорах, — твердо мовив Армен-підмаестер. — То знак такий гербовий, та й годі. А Таргарієнів тих уже жодного на світі нема.

— Є, — відповів Алерас. — Король-Жебрак мав сестру.

— Та ж їй наче голову розтрощили об стіну, — наморщив лоба Рун.

— Е ні, — заперечив Алерас. — То маленькому синові принца Раегара, Аегонові, розбили голову об стіну хоробрі воїни Лева Ланістерів. А я кажу про Раегарову сестру, народжену на Дракон-Камені перед самісіньким його падінням. Її звали Даянерис.

— А, Буреродна! Тепер пригадую. — Моляндер високо здійняв кухля і потеліпав у ньому рештки сидру. — Тоді п’ю за неї!

І випив, гучно брязнув кухлем на столі, відригнув і витер рота тилом долоні.

— А де ж Руженка? Я б сказав, за нашу законну королеву незле ще по чарці перехилити, яка ваша думка?

Раптом Армен-підмаестер стривожився:

— Тихше, йолопе! Про таке навіть жартувати зась — хтозна, звідки тебе підслухають. Павук усюди має вуха.

— Та годі тобі, Армене, сцятися у штани! Я закликав до чарки, а не до бунту.

Баш почув смішок, а тоді позаду нього пролунав тихий хитруватий голос:

— Завжди знав тебе за зрадника, Стрибунцю.

Біля підніжжя старого дерев’яного мосту вималювався не хто інший, як Лео Ледащо у смугастому зелено-золотому єдвабі та чорному шовковому напівкорзні, пришпиленому на плечі нефритовою трояндою. Судячи з плям на грудях, вино, яким він наливався нещодавно, мало бути густим і темно-червоним. Кучерик попелясто-білявого волосся падав на одне око.

Моляндер побачив його і скинувся сердито:

— Ходи звідси до біса, ниций дупаку! Тобі тут не раді!

Алерас поклав йому на плече руку, заспокоюючи. Армен насупив брови.

— Ясний пане Лео… хіба вам не заборонено залишати Цитадель упродовж…

— …іще трьох днів? — Лео здвигнув плечима. — Перестан каже, що світ нараховує сорок тисяч років віку. Молос твердить, що п’ятсот тисяч. То що таке три дні, га? Ну ж бо, я питаю!

Навколо стояло з десяток столів, але Лео сів, не прохаючи дозволу, просто до їхнього.

— Ану, Стрибунцю, пригости мене вертоградським золотим, і тоді я не розповім батькові про твою здравицю. Черепки змовилися проти мене у «Картатій згубі», а останнього оленя я процвиндрив на вечерю. Молочне порося у сливовій підливці, набите каштанами та білими грибами. Не сидіти ж людині голодною. А ви чим пригощалися, панове товариство?

— Бараниною, — буркнув Моляндер, вочевидь не радий спогадові. — Поділили варений баранячий окіст.

— Поживна страва, жодного сумніву. — Лео обернувся до Алераса. — Княжому синові, Сфінксе, пасує щедрість. Я так розумію, ти отримав мідну ланку. Охоче за неї вип’ю.

Алерас лагідно посміхнувся у відповідь.

— Я пригощаю тільки друзів. І зовсім я ніякий не княжий син — я тобі вже казав. Моя мати була з купців.

Очі Лео мали горіхове забарвлення і яскраво палали від вина та злостивої вдачі.

— Твоя мати була мавпа з Літніх островів! Дорнійці уграють що завгодно, аби воно мало дірку між ніг. Та я не хочу тебе образити — хай ти бурий, як горіх, зате хоч купелі не цураєшся. Не те що наш плямистий свинопас.

І Лео махнув рукою в бік Баша.

«От би врізати йому кухлем по зубах — так би половина й вилетіла» — подумав Баш. Про Плямистого Баша-свинопаса оповідалися тисячі захопливих, брутальних та сороміцьких казок; то був пустоголовий, але добросердий вахлак, якому завжди чомусь щастило перемогти жирних паничів, марнославних лицарів і пихатих септонів. Тупість його несамохіть оберталася хитромудрістю, і кожна казка кінчалася тим, що Плямистий Баш опинявся або на панському престолі, або у ліжку лицаревої дочки. Але то були казки; у справжньому світі на свинопасів чекала не така захоплива доля. Нерідко Башеві спадало на думку, що мати назвала його цим іменем з ненависті, а не з любові.

Алерас уже не посміхався.

— Тобі доведеться вибачитися.

— Та невже? — відповів Лео. — Де ж вибачатися, коли горлянка геть пересохла?…

— Ти соромиш свій високий рід кожним словом, — мовив Алерас. — І Цитадель теж. Тим, що перебуваєш серед нас.

— Та знаю я! От і пригости мене вином, щоб потопити мій сором.

На це Моляндер відповів:

— От би тобі язика вирвати аж до кореня!

— Справді? А