Читати книгу - "Королева пустелі"

хвалилися, що можуть виготовити будь-що «від голки до корабля». Першу сталеливарню Белли відкрили в Ньюкасл і, другу — в Порт-Кларенсі, Мідлсбро. Крім того, Лоутіан Белл відкрив перший у країні завод з виробництва алюмінію — металу, який у ті часи цінували на рівні із золотом. У день відкриття заводу Белл проїхав вулицями Ньюкасла в алюмінієвому циліндрі на голові, а потім зняв його й жбурнув у натовп. На заводі Лоутіана з’явилося перше в Британії обладнання для виробництва сталевих тросів.

Лоутіан написав кілька наукових книг, а головне — провів докладний і логічний аналіз конкурентоспроможності Британії на світовому ринку виробництва металу. Він активно інвестував у дослідження виробництва сталі й прагнув вивести Британію на передовий рубіж запровадження новітніх технологій. Та попри його титанічні зусилля цього, на жаль, не сталося. Як Белл і передбачав, інші держави — насамперед Німеччина з військовими заводами Круппа й сталеливарнями Тиссена — вирвалися далеко вперед, якісно й кількісно випередивши Британію й накопичивши матеріальні та політичні ресурси напередодні Першої світової війни.

Цей могутній чоловік мав — за непідтвердженими даними — майже шістдесят онуків! Лоутіан і його дружина Марґарет Паттинсон диктували своїм численним нащадкам стиль життя, де на чільне місце ставили радше комфорт, ніж марнотратство. Ісаак Белл був Біллом Ґейтсом своєї епохи. Однак його життя не мало безглуздої помпезності, до якої зобов’язував статус промислового магната. Можливо, не обійшлося без впливу Марґарет: її предки були крамарями й науковцями. Перший будинок Беллів — Вашингтон-Нью-Голл у передмісті Ньюкасла-на-Тайні, місця, звідки походили пращури самого Джорджа Вашінґтона — зовсім не був схожий на панську садибу, як і маєток Раунтон-Ґрандж, що його Лоутіан збудував на піку своєї влади. Він грався з готикою, але серцем тягнувся до стилю декоративно-ужиткового мистецтва, популяризованого Вільямом Моррісом і його «Рухом мистецтв і ремесел»; до традиційних виробів ремісництва як єдиного порятунку від руйнівної навали безликих предметів Промислової революції. Цей стиль оздоблення впадає в око в усіх приватних і публічних будівлях, що належали родині Беллів. На відміну від багатьох заможних спадкоємців, старший син Лоутіана, Г’ю, батько Ґертруди, теж жив скромно, як для промислового магната. Доказ того — Ред-Барнс, його перший власний будинок на йоркширському узбережжі у рибальському селищі Редкар, з якого в Кларенс треба було їхати потягом. По смерті Лоутіана, його лондонський будинок продали, а гроші, найімовірніше, поділили між Г’ю та іншими дітьми: Чарльзом, Адою, Мейсі та Флоренс.

У родині до Лоутіана ставилися не те, щоб з любов’ю — скоріше зі смиренною покорою. Його ж ставлення до родичів було різким, навіть диктаторським. Ґертруда та її брати і сестри зверталися до дідуся не інакше як «Патер». Ілюстрований сімейний алфавіт, намальований дітьми до Різдва 1877 року, коли Ґертруді було дев’ять, свідчить про почуття дітей до авторитарного діда.

А — з Різдвом вітАемо всіх

Б — надворі Білий сніг

В — суВорий Високодумний Патер...

Ельза, молодша сестра Ґертруди по батьку, приписала олівцем: «Сер Ісаак Лоутіан Белл», щоб ніхто, бува, не вирішив, що цей опис стосується м’якішого і добрішого Г’ю.

Ставлення до Патера якнайкраще ілюструє одна сімейна історія. Лоутіан заборонив будь-кому брати його коней. Коли одна з його онук знепритомніла прямо за вечерею (перелам ключиці через падіння з коня), уся родина змовилася приховати правду: дівчина була на полюванні з сусідськими паничами, взявши одного з дідусевих коней.

Утім бабуся Марґарет бувала не менш безжальною. Якось гість за чаєм похвалив її домашню випічку. «Авжеж, — в’їдливо відповіла вона, — і як у вас стільки влазить!».

Кілька невідомих раніше історій були оприлюднені зовсім недавно, коли відкрили архів у одному з родинних будинків, перебудованому зі зруйнованого середньовічного абатства, Маунт-Ґрейс-Прайорі, де доживали свої дні батько й мачуха Ґертруди. Під егідою доброчинного фонду «Англійська спадщина» будинок мав бути перетворений на музей. Під час проведення робіт під мостинами знайшли сховок з паперами. У них є запис про трагічний випадок у маєтку Вашингтон-Нью-Голл, коли «у 1872 році в димарі задихнувся семирічний сажотрус». Якщо дійсно 1872 року в димарі будинку Лоутіана загинув маленький хлопчик, то сталевий магнат, безсумнівно, порушив закон, адже за двадцять шість років до того парламент заборонив використовувати дитячу працю у чищенні димарів. Припускаю, що сер Ісаак дізнався про сам факт присутності в димарі дитини лише тоді, коли було вже надто пізно. Чи був він пригнічений цією трагедією, чи просто боявся заплямувати репутацію в разі розголосу, але він поспіхом переселився у новозбудований Раунтон-Ґрандж. Вашингтон-Нью-Голл багато років стояв порожнім, і його навіть не виставляли на продаж. Лише дев’ятнадцять років потому Лоутіан віддав його під дім для безпритульних дітей з вимогою перейменувати будинок на «Маєток шляхетної Марґарет»; нині це — затишний багатоквартирний будинок. Не виключений зв’язок між цією історією й тим, що багато років потому Г’ю Белл успішно проштовхнув у парламенті білль про захист дітей від небезпечної праці. (У 1860-ті роки граф Шефтсбері повідомляв про фабрики, де з шостої ранку до десятої вечора працювали чотири-п’ятирічні діти!)

У паперах зі сховку був і такий запис: «Якось увечері взимку [сер Ісаак] вийшов надвір і знайшов свого кучера мертвим і вже закляклим на передку карети». Факт не з’ясовано. Можливо, причиною смерті бідолахи був не мороз, а, скажімо, серцевий напад. Зрозуміло одне: турбота про інших навряд чи була головною рисою характеру Лоутіана.

Автором записів, у яких міститься чимало підтверджених фактів про життя й діяльність Лоутіана, могла бути міс К. Е. М. Купер-Аббс, родичка Беллів і остання, хто мешкав у Маунт-Ґрейс-Прайорі. Що спонукало її до написання цих мемуарів? Можливо, обурення, що більша частина родинного архіву була, випадково чи навмисно, спалена після смерті Лоутіана. На сьогодні не існує навіть точної біографії цієї історичної постаті масштабу Ізамбарда Кінґдома Брюнеля.

Батько Ґертруди, сер Г’ю, був значно м’якшою людиною. Він отримав величезний спадок й очолив родинну промислову імперію. Як і його батько, Г’ю здобув освіту в Единбурзі, Сорбонні та Німеччині, де вивчав математику й органічну хімію. У вісімнадцять років почав працювати на ливарному заводі братів Беллів у Ньюкаслі; у Порт-Кларенсі став директором сталеливарні, що височіла новими цехами над закуреними дахами Мідлсбро; і нарешті очолив усі родинні підприємства. Він видобував залізну руду в Клівленді й вугілля у Даремі, возив вапняк з Пеннінських гір, жив на річці Тіз і був директором Північно-Східної залізниці, якою руду доставляли до ливарень. Його громадська діяльність була безпрецедентною, особливо після того, як Г’ю одружився з Флоренс Оліфф. Він будував школи й відкривав бібліотеки, зводив