Читати книгу - "Талiсман"

Дядько Томмі помер у Лос-Анджелесі, дуже далеко від східного узбережжя, яке було його справжньою домівкою, і про це знав навіть такий малюк, як Джек. Чоловік, який уважав за потрібне зав’язувати краватку перед візитом в «Орбіз»[10], щоб з’їсти ростбіф, не мав жодних справ на західному узбережжі.

Його батько помер, дядько Томмі помер, його мама, можливо, помирає. Джек відчув смерть навіть тут, у Аркадія-Біч, де вона розмовляла голосом дядька Морґана з того боку дроту. Нема нічого банальнішого й очевиднішого за меланхолію, яку навіює курорт у мертвий сезон, бо ти постійно наштовхуєшся на привидів минулого. Здавалося, смерть уплітається в текстуру буття та запах океанського бризу. Джек злякався… Уже тривалий час він боїться. І життя тут, в абсолютному спокої, тільки допомогло йому усвідомити це — усвідомити, що смерть, імовірно, весь час, поки вони їхали по І-95 із Нью-Йорка, сиділа за кермом, примружено спостерігала за ним крізь цигарковий дим і просила знайти по радіо якийсь боп[11]. Джек якось невиразно пригадав, як батько казав, що він народився з головою старого, от тільки його голова зараз зовсім не відчувала себе старою. Цієї миті він почувався надзвичайно юним. «Наляканим, — раптом подумав. — Чорт забирай, а мені ж страшно. Це тут закінчується світ, так?»

Чайки ширяли над головою в сірому небі. Тиша була такою ж сірою, як і небо — і такою ж смертельною, як і темні кола під її очима.

6

Коли він блукав «Дивосвітом» і зустрів Лестера Спіді Паркера, то вже втратив лік дням. Він безцільно вештався, марнуючи час. Та тої миті бездіяльність і тривале очікування одразу полишили його. Лестер Паркер був чорношкірим, мав кучеряве сиве волосся і глибокі зморшки на щоках. У буремні молоді роки він був мандрівним музикантом і грав блюз, але тепер його ніхто не помічав. Та й не говорив він нічого особливого. Проте коли Джек блудив «Дивосвітом» і знічев’я забрів до зали з ігровими автоматами, то зустрів Спіді й, побачивши його вицвілі очі, відчув, як неспокій полишає його. Він знову став собою. Здалося, ніби якась магічна хвиля вийшла зі старого й наповнила Джека.

Спіді всміхнувся й сказав:

— Еге, закладаюся, у мене з’явилась компанія. Сюди завітав маленький подорожній.

Справді, його більше не сковували тенета: ще мить тому він відчував, що його загорнули в мокру вовну та солодку вату, а тепер — звільнили. На мить здалося, ніби над головою старого сяйнув срібний німб, легенький променистий ореол, але щойно Джек кліпнув, той зник. Він познайомився зі Спіді, коли той тримав у руках держак важкої й широкої швабри.

— З тобою все гаразд, синку? — Чоловік торкнувся спини хлопця. — Світ котиться в провалля чи є й зміни на краще?

— Ем-м, на краще, — відповів Джек.

— Тоді ти прийшов у потрібне місце, кажу тобі. Як тебе прозивають?

«Маленький подорожній, — сказав Спіді того найпершого дня, — старий добрий Джек-Мандрівник. — Спіді всім тілом сперся на стіл для скіболу й обхопив руками держак швабри, ніби то була дівчина на танцях. — Чолов’яга, якого ти отута бачиш — Лестер Спіді Паркер, він теж колись був мандрівником, синку, ги-ги, о так, Спіді знав дорогу, він усі дороги знав у давні деньки. У мене була своя банда, Джеку-Мандрівнику, ми грали блюз. Блюз на гітарах. Зробили кілька записів, та я не буду засмучувати тебе питаннями, чи ти, бува, їх не чув. І кожен склад мав свій такт, кожна фраза — свої римшоти[12] і фоновий ритм».

Замість гітари Спіді Паркер тепер тримав швабру, проте так і залишився музикантом. Уже за перших п’ять секунд розмови Джек збагнув, що його небайдужий до джазу тато з радістю провів би час у компанії Спіді.

Наступні три-чотири дні Джек майже весь час ходив слідом за Спіді, спостерігаючи за його роботою і допомагаючи. Спіді дозволяв забивати цвяхи, зачищати наждаком стовпці, які потрібно було пофарбувати. Ці прості завдання під керівництвом Спіді були для нього єдиною розвагою і поліпшували настрій. Тепер перші дні в Аркадія-Біч здавалися Джекові юдоллю печалі, від якої врятував його новий друг. Бо Спіді Паркер справді став його другом — було навіть щось таємниче в тому, як швидко вони потоваришували.

Через декілька днів по тому, як Джек звільнився від заціпеніння (чи то Спіді зняв його, розвіявши злі чари поглядом ясних очей), Спіді Паркер став для нього ближчим за всіх інших друзів, за винятком хіба що Річарда Слоута, якого Джек знав практично з колиски. І тепер, сприймаючи тепло, що випромінював його новий друг, він відчував, що біль від утрати дядька Томмі та страх, що його мама також може померти, відійшли на задній план.

І знову його охопила давня незатишна думка, що ним керують і маніпулюють, немов якісь невидимі нитки прив’язують його з матір’ю до цього занедбаного місця край моря. Вони хочуть, щоб він був тут, але хто вони? А може, це просто божевілля? Внутрішнім зором Джек далі бачив згорбленого божевільного стариганя, котрий щось нашіптував собі під ніс і котив униз тротуаром порожній магазинний візок.

Квиління чайки розрізало повітря, і Джек вирішив, що поговорить про свої переживання зі Спіді Паркером, хай навіть Спіді подумає, що Джек здурів, хай навіть покепкує з нього. Проте в глибині душі Джек знав, що Спіді не сміятиметься. Вони були близькими друзями, і Джек розумів, що старому доглядачеві можна розповідати все.

Але він був іще не готовий до цього. Бо все скидалося на суцільне божевілля, у якому він сам до кінця не розібрався. З неохотою Джек повернув від «Дивосвіту» й по піску побрів до готелю.

Розділ другий

Вирва розверзається

1

Це сталося наступного дня, хоча Джек Сойєр не порозумнішав. Минулої ночі йому наснився найстрашніший сон у житті. У ньому жахливе створіння — карликовий монстр із гнилою зотлілою шкірою та кривими очиськами — прийшло за його матір’ю.

— Твоя мати от-от помре, Джеку. Ти заспіваєш «алілуя»? — прокумкала потвора, і Джек знав, як знають уві сні, що вона радіоактивна і якщо він доторкнеться до неї, то також загине.

Джек прокинувся в холодному поту на найвищій ноті сну й голосного крику. І лише рівномірне гуркотіння прибою нагадало йому, де він перебуває. Минула не одна година, перш ніж він знову заснув.

Зранку він хотів розказати цей сон матері, але Лілі похмуро ховалася від