Читати книгу - "БЖД"

—Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

—Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, ак­тор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити бать­ківщину від уявного ворога... ворога, про яко­го нічого не відомо навіть директору школи, з'являється розпатлана голова. Видно, що Ан­тін Христофорович намагається вилізти наго­ру, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб'ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково перезираються між собою, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на... може, хай там і сидить...» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мовляв, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим вира­зом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягу­ють його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого по­вертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

—Значить так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»... Нам потрібен ще один актор.

—Антіне Христофоровичу, не потягне бю­джет іще одного актора, ніяк не потягне, – почи-на причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб... Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

—Баз, – відказую я.

—Дуже приємно, Антін Христофорович, га­лицький режисер, – відрекомендовується роз­патланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от...

Тут галицький режисер раптом хапається за ки­шені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці не виявляється, тому він так само хаотично нишпорить кишенями джинсів, але там теж нема того чогось... Уреш­ті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень

і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, виси­пає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторо­жено питає він.

Я знизую плечима.

—Це від голови, – продовжує виправдовува­тись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

—Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

—Ти ж чув, з Галичини... – так само пошеп­ки відказує Сєва.

—А в них там що, інша кліматична зона? – по­чинаю сумніватися я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання я забив ще в першому класі.

—Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

—Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фір­ма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш...

—Але ж він на колесах.

—Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин...

Судячи з невинного виразу обличчя, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова...

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креа­тивний кретин помітно пожвавився...

– Я сі то всьо так бачу... – пояснює він, жес­тикулюючи так активно, що збоку може здати­ся, немов він хоче злетіти. – Друга світова вій­на. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.

—Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне... як вас там...

—Антін Христофорович, галицький режи­сер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери... Значить так, – починає виправ­довуватися він, – ти європейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла...

—Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.

—Пиво... – зітхає Сєва.

—А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.

—Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліма­тичну зону.

—Через нігеро-кордофанську? – геть плута­юсь я.

Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повер­нуться в нормальне положення.

—Ну, добре, – погоджуюсь я, – а френч, галі­фе й гімнастьорка... теж через кліматичну зону?..

—Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»...

Креативно-кретинного Христофоровича на­криває друга хвиля творчого пориву:

– Так... Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військо­вій тактиці й військових маневрах... – аж захли­нається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива... О, ні... Ні... Ні... Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не ви­йде! – картинно заламує він руки. Сєва в розпачі хапається за голову.

—Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.

—Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

—Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

—Але де я знайду вам солдата, та ще й італій­ського, Антіне Христофоровичу?

—Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. – Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли європейського археолога, котрого фа­шизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що зали­шилися в мікроавтобусі під охороною старої шваб­ри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й...»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випро­мінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить так, – каже він, – бери свій вело­сипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті,

Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об'єктива, вибирає ракурси для зйомки майбут­нього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкі­стю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з ко­лії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

—Знайомся, це Баз, наш головний герой.

—Макарон, –