Читати книгу - "Кавказький бранець"

class="p1">— А чи багато він хоче викупу?

Порадилися татари; перекладач і каже:

— Три тисячі монет.

— Ні, — каже Жилін, — я цього заплатити не можу.

Схопився Абдул, почав руками махати, щось говорить Жиліну, — думає, що той зрозуміє. Переклав перекладач, каже:

— А скільки ти даси?

Жилін подумав і каже:

— П'ятсот карбованців.

Тут татари раптом заговорили швидко, всі разом. Почав Абдул кричати на червоного, залопотів так, що слина з рота бризкає.

А червоний тільки очі мружить та язиком прицмокує. Замовкли вони, перекладач каже:

— Хазяїнові викупу мало п'ятисот карбованців. Він сам за тебе двісті карбованців заплатив. Йому Казі-Мугамед був винен. Він тебе за борг узяв. Три тисячі карбованців, менше не можна взяти. А не напишеш, в яму посадять, шмагатимуть канчуком.

«Ех, — думав Жилін, — з ними що більш боятися, то гірше буде».

Схопився на ноги і каже:

— А ти йому, собаці, скажи, що коли він мене лякати хоче, то й копійки не дам, та й писати не буду. Не боявся і не боятимуся вас, собак!

Переказав перекладач, знову заговорили всі зразу.

Довго лопотіли, схопився чорнявий, підійшов до Жиліна.

— Урус, — каже, — джигіт, джигіт урус!

Джигіт по-їхньому значить «молодець». І сам сміється; сказав щось перекладачеві, а перекладач каже:

— Тисячу карбованців дай.

Жилін на своєму наполягає: «Більш п'ятисот карбованців не дам. А вб'єте — нічого не візьмете».

Поговорили татари, послали кудись наймита, а самі то на Жиліна, то на двері поглядають. Прийшов наймит, і йде за ним чоловік якийсь, товстий, босоніж і обідраний; на нозі теж колодка.

Так і ахнув Жилін — пізнав Костиліна. І його піймали.

Посадовили їх рядом; почали вони розповідати один одному, а татари мовчать, дивляться. Розповів Жилін, що з ним трапилося; Костилін розповів, що кінь під ним став і рушниця осічку дала і що оцей самий Абдул наздогнав його і в полон узяв.

Схопився Абдул, показує на Костиліна, щось говорить. Переклав перекладач, що вони тепер обидва належать одному хазяїнові, і хто раніше гроші дасть, того раніше й відпустять.

— От, — каже до Жиліна, — ти все гніваєшся, а товариш твій смирний; він написав листа додому, п'ять тисяч монет надішлють. От його й годуватимуть добре і кривдити не будуть.

Жилін і каже:

— Товариш як хоче, він, може, багатий, а я не багатий. Я, — говорить, — як сказав, так і буде. Хочете — вбивайте, користі вам не буде, а більше п'ятисот карбованців не напишу.

Помовчали. Раптом як схопиться Абдул, дістав скриньку, вийняв перо, паперу клапоть і чорнило, тицьнув Жиліну, плеснув по плечу, показує: «Пиши». Погодився на п'ятсот карбованців.

— Зачекай ще, — говорить Жилін до перекладача, — скажи ти йому, щоб він нас годував добре, одягнув, узув як слід, щоб тримав разом, нам веселіше буде, і щоб колодку зняв.

Сам дивиться на хазяїна і посміхається. Посміхається і хазяїн. Вислухав і каже:

— Одяг щонайкращий дам, і черкеску, і чоботи, хоч женитися. Годуватиму, як князів. А коли хочуть жити разом, хай живуть у сараї. А колодку не можна зняти — втечуть. На ніч тільки зніматиму. — Підскочив, плескає по плечу. — Твоя хорош, моя хорош.

Написав Жилін листа, а на листі не так написав, — щоб не дійшов. Сам думає: «Я втечу».

Відвели Жиліна з Костиліним у сарай, принесли їм туди кукурудзиння, води в глечику, хліба, дві черкески старі і чоботи зношені солдатські. Мабуть, з убитих солдатів постягали. На піч зняли з них колодки і замкнули в сараї.

III

Жив так Жилін з товаришем цілий місяць. Хазяїн усе сміється — «Твоя, Іван, хорош, — моя, Абдул, хорош». А годував погано — тільки й давав, що хліб прісний з просяного борошна, коржами печений, а то й зовсім тісто сире.

Костилін ще раз писав додому, все чекав грошей і нудьгував. Цілими днями сидить у сараї і лічить дні, коли лист прийде; або спить. А Жилін знав, що його лист не дійде, а другого не писав.

«Де, — думає, — мати стільки грошей візьме, щоб за мене заплатити. І так вона з того більше жила, що я посилав їй. Якщо їй п'ятсот карбованців зібрати, треба розоритися вкрай; бог дасть — і сам виберусь».

А сам усе роздивляється, випитує, як йому тікати.

Ходить по аулу, висвистує, а то сидить, щось майструє, або з глини ляльки ліпить, або плете кошики з лози. А Жилін на всяке рукоділля майстер був.

Виліпив він одного разу ляльку, з носом, з руками, з ногами і в татарській сорочці, і поставив ляльку на дах. Пішли татарки по воду. Хазяйська дочка Дінка побачила ляльку, покликала татарок. Поставили глечики, дивляться, сміються. Жилін зняв ляльку, подає їм. Вони сміються, а не наважуються взяти. Залишив він ляльку, пішов у сарай і дивиться, що буде?

Підбігла Діна, озирнулася, схопила ляльку й побігла.

Вранці дивиться, на світанку Діна вийшла на поріг з лялькою. А ляльку вже клаптиками червоними прибрала і колише, наче дитину, сама по-своєму примовляє. Вийшла баба, почала її лаяти, вихопила ляльку, розбила її, послала кудись Діну на роботу.

Зробив Жилін другу ляльку, ще кращу, віддав Діні. Принесла одного разу Діна глечик, поставила, сіла й дивиться на нього, сама сміється, показує на глечик.

«Чого вона радіє?» думає Жилін. Узяв глечик, почав пити. Думав — вода, а там молоко. Випив він молоко.

— Хороше, — каже.

Як зрадіє Діна!

— Корошо, Іван, корошо! — і скочила, заплескала в долоні, вихопила глечик і побігла.

І з того часу почала вона йому щодня крадькома молоко носити. А то роблять татари з козячого молока коржики сирні і сушать їх на дахах. Так вона ці коржики йому потай приносила. А то якось зарізав хазяїн барана, так вона йому шматок баранини принесла в рукаві. Кине і втече.

Була одного разу велика гроза, і дощ цілу годину мов з відра лив. І скаламутились усі річки. Де брід був, там на три аршини вода пішла, каміння перевертає. Всюди ручаї течуть, гуркіт стоїть у горах. От як минула гроза, скрізь по селу ручаї біжать. Жилін випросив у хазяїна ножик, вирізав валик, дощечки, колесо оперив, а до колеса з двох кінців по ляльці прикріпив.

Принесли йому дівчатка клаптиків, одягнув він ляльок: одна — чоловік, друга — жінка; приладнав їх, поставив колесо на ручай. Колесо крутиться, а ляльки підскакують.

Зійшлося все село: хлопчаки, дівчатка, жінки; і татари прийшли, язиками прицмокують.

— Ай, урус! Ай, Іван!