Читати книгу - "Меч приречення"

хвіст. Дівчата захихотіли, а Тея, склавши губи як для поцілунку, пустила бісика, — при її татуйованому обличчі це справило макабричне враження.

— Дикі, як рисі, — шепнув Три Галки Геральтові. — Треба за ними пильнувати. У них, лебедику, шасть-прасть, і не знати звідки кров на стінах, кишки на підлозі. Але варті кожної суми. Якби ж ти побачив, на що вони спроможні…

— Я знаю, — Геральт кивнув. — Щонайкращі охоронці. Зерріканки — природжені войовниці, їх з раннього дитинства привчають до битв.

— Я не про це, — Борч виплюнув на стіл рачу лапу. — Я мав на увазі, які вони в ліжку.

Геральт неспокійно глипнув на дівчат. Обидві посміхалися. Вея блискавичним, майже невловимим рухом сягнула до полумиску. Дивлячись на відьми́на примруженими очима, з тріском розгризла панцир. Її губи блищали від солоної води. Три Галки гучно гикнув.

— Отож, Геральте, — сказав, — ти не полюєш на драконів, зелених та інших кольорових. Я взяв це до відома. А чому, якщо можна спитати, лише на ці три кольори?

— Якщо точніше, чотири.

— Ти згадував три.

— Тебе цікавлять дракони, Борче. Є цьому якась особлива причина?

— Ні. Винятково цікавість.

— Ага. А з цими кольорами, — то так заведено називати справжніх драконів. Хоча це не точні назви. Найпоширеніші зелені дракони — швидше сіруваті, як звичайні ошлусги. Червоні насправді червонуваті або цеглясті. Великих драконів темно-брунатної барви заведено називати чорними. Найрідкіснішими є білі дракони, я ніколи жодного такого не бачив. Водяться на далекій Півночі. Начебто.

— Цікаво. А знаєш, про яких драконів я ще чував?

— Знаю, — Геральт ковтнув пива. — Про тих самих, що і я про них чував. Про золотих. Таких немає.

— На якій підставі ти це твердиш? Бо ніколи їх не бачив? Адже білого ти теж ніколи не бачив.

— Не в тому річ. За морями, в Офірі та Зангвебарі, водяться білі коні в чорні смуги. Я теж ніколи їх не бачив, але знаю, що існують. А золотий дракон — міфічне створіння. Легендарне. Як фенікс, до прикладу. Феніксів та золотих драконів немає.

Вея, спершись на ліктях, із цікавістю дивилася на нього.

— Ти, напевно, знаєш, що кажеш, ти ж відьми́н, — Борч зачерпнув пива з барильця. — А все-таки я думаю, що кожен міф, кожна легенда мусять мати якесь коріння. Щось біля того коріння лежить.

— Лежить, — підтвердив Геральт. — Найчастіше мрія, марево, жадання. Віра, що немає меж можливого. А інколи випадок.

— От, саме, випадок. Можливо, був колись золотий дракон, одноразова неповторна мутація?

— Якщо це так і було, то його спіткала доля всіх мутантів. — Відьми́н відвернув голову. — Надто відрізнявся, щоб вижити.

— Гм, — сказав Три Галки, — тепер ти суперечиш законам природи, Геральте. Мій знайомий чародій звик казати, що в природі кожна істота має своє продовження і виживе, тим чи іншим робом. Кінець одного — це початок іншого, не існує границь можливого, принаймні, природа таких не знає.

— Твій знайомий чародій був великим оптимістом. Тільки одного не взяв до уваги: помилки, зробленої природою. Або ж тими, котрі з природою гралися. Золотий дракон та інші мутанти, якщо й існували, не могли вижити. Цьому на заваді стала дуже природна межа можливого.

— Це ж яка межа?

— Мутанти, — м’язи на щоках Геральта сильно здригнулися, — мутанти стерильні, Борче. Тільки в легендах може вижити те, що в природі вижити не може. Лише легенда і міф не знають межі можливого.

Три Галки мовчав. Геральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом споважніли. Вея несподівано схилилася в його бік, твердою м’язистою рукою обняла за шию. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.

— Вони тебе люблять, — повільно сказав Три Галки. — Щоб мене покорчило, вони тебе люблять.

— А що в цьому дивного? — відьми́н невесело посміхнувся.

— Нічого. Але слід це обмити. Господарю! Друге барильце!

— Не шалій. Щонайбільше, жбан.

— Два жбани! — заревів Три Галки. — Тею, я мушу на хвильку вийти.

Зерріканка встала, підняла з лави шаблю, жадібним поглядом пробігла по залі. Хоча раніше, як помітив відьми́н, кілька пар очей негарно зблискували на вигляд показної саковки, все ж ніхто не квапився вийти за Борчем, який, похитуючись, рушив у бік виходу на подвір’я. Тея знизала плечима, супроводжуючи працедавця.

— Яке твоє справжнє ім’я? — спитав Геральт у тієї, що залишилася біля столу. Вея сяйнула білими зубами. Її сорочка була сильно розшнурована, майже до меж можливого. Відьми́н не сумнівався, що це чергова провокація зали.

— Альваенерлє.

— Гарно, — відьми́н був певен, що зерріканка складе губки дзьобиком та моргне до нього. І не помилився.

— Вею?

— Гм?

— Чого ви їздите з Борчем? Ви, вільні войовниці? Можеш відповісти?

— Гм?

— Що гм?

— Він… — зерріканка, морщачи чоло, шукала слова, — Він… най… гарніший.

Відьми́н покивав головою. Критерії, на підставі яких жінки оцінювали привабливість чоловіків, не вперше видалися йому загадковими.

Три Галки ввалився до ванькиру, застібаючи штани і голосно віддаючи накази корчмареві. Тея, що трималася за ним, удаючи нудьгу, роззиралася по корчмі, а купці та плисаки старанно уникали її погляду. Вея висмоктувала чергового рака, щомиті кидаючи відьми́нові промовисті погляди.

— Я замовив ще по вугрові, цього разу печеному, — Три Галки тяжко сів, брязкаючи не до кінця застебнутим пасом. — Намучився я з цими раками і начебто зголоднів. І залагодив тобі тут нічліг, Геральте. Чого тобі блукати околицею? Ще порозважаймось. За ваше здоров’я, дівчата!

— Vessekheal, — сказала Вея, салютуючи йому кубком. Тея моргнула і потяглася, при чому її спокусливий бюст, всупереч сподіванням Геральта, не розірвав переду її сорочки.

— Розважаймось, — Три Галки перехилився через стіл і ляснув Тею по сідницях. — Розважаймось, відьми́не. Гей, господарю! Сюди!

Корчмар хутко прибіг, обтираючи руки фартухом.

— Чи знайдуться в тебе ночви? Такі до прання, міцні та великі?

— Які завбільшки, пане?

— На чотири особи.

— На… чотири, — корчмар роззявив рота.

— На чотири, — підтвердив Три Галки, добуваючи з кишені напханого гаманця.

— Знайдуться, — корчмар облизав губи.

— Славно, — засміявся Борч. — Накажи занести їх нагору, до моєї кімнати і наповнити гарячою водою. Галопом, лебедику. І пива теж накажи туди віднести, жбанів зо три.

Зерріканки захихотіли та одночасно моргнули.

— Яку волієш? — спитав Три Галки. — Ге? Геральте?

Відьми́н почухав потилицю.

— Знаю, що складно вибрати, — з розумінням сказав Три Галки. — Я сам часами маю клопіт. Добре, обдумаємо це в ночвах. Гей, дівчата! Допоможіть мені вийти на сходи!

III

На мості була запора. Дорогу перегороджувала довга товста балка на дерев’яних козлах. Перед нею і за нею стояли галябардники у шкіряних, оббитих ґудзями куртках та кольчужних каптурах. Над заставою сонно повівала пурпурна хоруговка зі знаком срібного грифа.

— Що за чорт? — здивувався