Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Час від часу йому кортіло, його мало не тягло все ж таки озирнутися, поглянути, що виробляє ота гамірна юрба позаду; однак він цього не робив, та й добре, що не робив, йому навіть чимдалі більше здавалося, що обертатися він просто не має права. Отож він нишком і лежав собі. Перші сутінки вже завісили небо легким серпанком, завісили світ ніжним серпанком, коли вони дісталися до вузенької бухти Брундизія, схожої більше на гирло річки; повітря стало прохолоднішим, хоч і м’якішим, солоний морський дух змішувався з густішим духом суходолу, до каналу в якому тепер один за одним входили, уповільнюючи швидкість, судна. Сірою, мов залізо, темною, мов олово, зробилась тепер Посейдонова стихія, яку тут не брижили хвилі. На честь імператора вгорі на зубчастих укріпленнях обабіч каналу було виставлено почесну варту зі складу фортечного гарнізону; а може, це було перше вітання, адже Октавіан Авґуст повернувся додому саме на день свого народження; через два дні, атож, по суті, вже позавтра у Римі з цього приводу має відбутися свято, Октавіанові, що пливе отам попереду, вже сорок три роки. Хрипкі привітальні вигуки вихоплювалися з горлянок воїнів на берегах, прапороносці на флангах маніпулів улад цим вигукам короткими натренованими рухами скидали угору держална червоних бойових знамен, щоб потім схилити їх перед володарем додолу; одне слово, діялась досить звичайна привітальна церемонія згідно з військовими приписами, чіткими і по-військовому суворими; і все ж було в ній щось навдивовижу приємне, навдивовижу вечорове, можна навіть сказати, майже мрійливе — так швидко, так надзвичайно стрімко танули ці вигуки у величі світла, так швидко й так надзвичайно по-осінньому в’янув багрянець знамен на тлі вже пригаслого й посірілого небесного склепіння. Світло більше, аніж земля, земля більша, аніж людина, й людині ніколи не жити, якщо вона не вдихатиме пахощів рідної землі, якщо не повертатиметься до рідної землі, якщо, повертаючись до рідної землі, по-земному не повертатиметься до світла, якщо на землі по-земному не прийматиме світла, якщо її, людину, лише завдяки землі не прийме світло, — завдяки землі, що стає світлом. І ніколи земля не буває ближчою, ріднішою світлу, а світло — ближчим, прихильнішим до землі, аніж у надвечірніх та передсвітанкових сутінках. Ніч ще дрімала у водних глибинах, але крихітними, нечутними хвильками вже стала повсюди просочуватися на дзеркальну поверхню моря; все змішалось, усе злилося — верх, низ, спливали оксамитово-тихі хвилі далеких нічних глибин, хвилі ще однієї нескінченности, родючо-плодючої наднескінченности, і своїм нечутним подихом починали обережно гасити сіяння дня.

Світло згори вже не падало, воно ніби зависло в самому собі й так, у собі повиснувши, ще хоч і світило, але вже нічого не освітлювало, тож увесь краєвид, над яким воно висіло, немовби випромінював якесь своє, власне дивовижне світло. Сутінки над землею сповнювало стрекотання цикад, міріади їх зливалися в один суцільний, безперервний звук, пронизливий, однак майже нечутний — такий він був монотонний, не наростаючи й не спадаючи; і тягся цей звук без кінця-краю. Схили, над якими здіймались укріплення, аж до кам’янистого берега поросли ріденькою травичкою, і хоч яка хирлява була вона, а проте ця зелень означала мир, і спокій, і нічну тишу, й темний затишок коріння, і темні глибини землі, що розпростерлась під згасаючим світлом. Згодом береги набули вигляду вже трохи доглянутого, рослинність тут стала багатшою, барви — соковитішими, невдовзі вигулькнули і кущі, а на вершинах пагорбів, поміж обкладених камінням чотирикутних селянських обійсть, показалися перші оливи — сірі, мов жмутики легесенького туману в дедалі густіших сутінках. Ох, як же нестерпно схотілось йому дотягтися рукою до цього нехай і далекого берега, торкнутися темені тих кущів, відчути у пальцях те свіже, землею породжене листя, й затримати його в долоні навіки… Від цього бажання здригалися руки, пальці здригались від жаги непогамовної торкнутись зеленого листя, його пружних ніжок, гостро-ніжних країв, живої тужавої плоті, яку він, тужливо заплющивши очі, сливе відчував на дотик; це була туга майже чуттєва, туга наївна і заповзята, як його по-чоловічому грубі й кістляві селянські кулаки, туга чуттєво витончена й чутлива, як вузькі його, майже жіночі зап’ястки. О, ця трава, о, це листя, ця гладенька і шерехата кора на деревах, о, ця життєва снага проростання, ця розмаїта, ця розгалужена і втілена в плоть темінь земних глибин! О, ця долоня, що тягнеться, мацає, відчуває, згортається; о, ці пальці й пучки, шорсткі, ніжні й м’які, о, жива шкіра, ця поверхня над усіма поверхнями темних глибин душі, розкритої у здійнятих руках! Ніколи не полишало його відчуття у власних руках цього дивного, майже вулканічного пульсування, він завжди здогадувавсь, що руки його живуть якимсь дивним, власним життям, здогадувавсь, але, щоб пізнати істину, ніколи не важився ступити за поріг цього здогаду, так ніби там на нього чекала страшна небезпека; й коли він і тепер, як уже звик, покручував персня з печаткою на пальці своєї правиці (перстень був такий вишуканий, такий витончений, трохи навіть скидавсь на жіночий, і аж не вірилось, що сидить він на пальці у нього), то робив це немов задля того, щоб відвернути ту страшну небезпеку, щоб погамувати тугу рук, щоб змусити їх самих себе стримати, щоб змусити їх притлумити свій страх, тугою змучений страх рук селянина, яким вже повік не кидати в землю зерно, повік не торкатися плуга, які, однак, навчені торкатись того, чого неможливо торкнутись, — сповнений передчуття страх позбавлених землі рук, волі творити яких не лишилось нічого, крім власного життя, життя в неосяжному всесвіті, життя, якому загрожують небезпеки і яке саме несе в собі небезпеку, життя, так глибоко занурене у ніщоту й оточене її небезпеками, що й саме передчуття страху, певною мірою піднісшись над собою, обернулося неймовірно могутнім прагненням утримати єдність людського життя, зберегти єдність людської туги і не дати розпастися їй на безліч окремих, болісно-здрібнених і здрібнено-болісних туг дрібненьких життів, бо мало того, що тужать руки, мало того, що тужать очі, мало того, що тужить слух, але досить лише того, що тужать серце і думка, тужать спільно і в злагоді, о, ця стужена цілісність двох нескінченностей — того, що всередині, й того, що зовні, вона споглядає, слухає, мислить, дихає двоєдиним подихом єдности, бо лише їй дано подолати безнадійно похмуру сліпоту обтяженої страхами відокремлености, лише в ній пізнавальне коріння буття дає подвійний проріст, і він це передчував, він передчував це завжди. О, туга того, хто вічно — лиш гість, кому вільно бути лиш