Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.

Гоцик і тато сиділи біля столу – про що розмовляти?!

– До осені вдома будеш? – запитав врешті тато.

– А що тут робити? – буркнув Гоцик.

– За свинями поможеш ходити…

Гоцик визвірився.

– Та хай вони повиздихають!

– Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.

– Аби давали, мама б не поїхала…

Тато брови звів, очима у скатертину.

– Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.

Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.

– Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…

Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.

– Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.

– А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! – ярився.

– Так чого ж приїхав?! – запитав тато від порога.

– А більше не приїду!

Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі – точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.

– От і домовилися, – сказав, як каміння на синову душу накидав.

– Та пішов ти… – гаркнув Гоцик, підскочив. – Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!

Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:

– Як мій старий?

– Та нічого… Знай вошкається по господарству.

– Про мене не питає?

– Ви, Гоценки, небалакучі…

– Значить, не питав, – робив неприємний висновок Гоцик, супився. – А я чого питаю?! Воно мені треба?… От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?

– Сам піди…

– Сам, сам… – Гоцик дратувався, штовхав Броньку – усохни! – знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.

До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.

– Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, – сказав зухвало. – А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?

– Козел! – хлопці кинулися на Гоцика.

Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих – зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?… А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!

До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом – Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала – відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.

Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…

Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай – тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…

Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?… Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, – гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! – сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?… Яка лажа! В дупу припікало.

Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників – бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя – то що?

– А-а-а… Філософія – не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів – предмет меблів, на якому сидять, – варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. – А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець – як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності – двом на ньому не сидіти. Як статус – ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості – вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…

– Навіщо? – ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.

От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.

– Щоб люди не забували: треба йти! – сказав Морган зі значенням.

– Куди? – запитав Гоцик.

– Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… – пішов до порожнього столу.

– І що буде?

Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.

– Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…

– Що?

– …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! – авторитетно запевнив Морган. Здув піну з