Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

й срібло, проте хто скаже, де лежать ті скарби? Звісно, можна пошитись у прохачі, але це не для нього. «Може, хоч мої пантофлі мене прогодують, — думає, — подамся-но краще у гінці». Певно, що найкраще за службу платив король, отож Мук попрямував просто до королівського палацу.

— Що тобі тут треба? — суворо спитав вартовий на дверях.

— Шукаю, чим би його королю послужити, — відказав Мук.

— Онде наглядач, спитай у нього, — порадив воячисько.

Пішов Мук до наглядача і попросився на роботу до короля. Проте той лише зміряв його очима і кинув: «Ти що, блекоти об'ївся, хлопче?! Хіба бувають скороходи з такими куцими ніжками!? Іди геть, нема мені коли теревені правити». Проте Мук і далі наполягав на тому, що має стати скороходом і робитиме все краще за будь-кого. Наглядач тільки посміявся з коротуна, проте повів його ввечері на королівську кухню і наказав добряче нагодувати малого гостя. Сам він пішов до короля і розказав про Малого Мука та його химери. Король мав жартівливу вдачу. Вирішивши, що наглядач надумав посміятися з коротуна, наказав улаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Король розказав своїм принцам і принцесам, що за вистава буде ввечері, ті поділилися новиною зі своїми слугами, тож подивитися на перегони з карликом зібралося море глядачів.

Коли королівське сімейство повсідалося на своїх місцях, Малий Мук вийшов насеред лугу і вдарив чолом. З усіх боків почулися регіт і вигуки — такий смішний був цей карлик у своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довжелезних туфлях. Але Малого Мука цей сміх не збентежив. Він з гордим виглядом оперся на ціпок і спокійно чекав супротивника. Як Мук і попросив, наглядач гукнув, що шукає найкращого бігуна. Охочий знайшовся швидко, він став поряд із Муком. За мить двоє суперників уже чекали знаку. Принцеса Амарца махнула своєю вуаллю, і бігуни полетіли лугом, мов ті стріли.

Спочатку скороход випереджав карлика, та за якусь мить Мук наздогнав його, а тоді лишив за спиною. Він устиг першим і ще довго чекав свого суперника, королівського скорохода. Король і королева заплескали в долоні, і всі придворні в один голос закричали: «Слава Мукові, переможцю перегонів!»

Повели Малого Мука до короля. Він упав до ніг правителя і мовив: «Могутній королю, я показав тобі лише невеличку частину своєї майстерності; дозволь мені стати гінцем!»

«Е, ні, — відказав король, — призначаю тебе моїм особистим скороходом. Відтепер і назавжди твоє місце — біля мене, любий Муку, щороку тобі видаватимуть сто золотих, і обідатимеш ти з моїми найкращими слугами».

Зрадів Мук, що нарешті знайшов омріяне щастя, і в мріях про свою долю вже піднісся у високості. Як-не-як він запопав королівської ласки, і тепер виконуватиме найнагальніші і найсекретніші доручення. Він і справді показував у своїй роботі неймовірну швидкість і точність.

Але іншим королівським слугам було не до душі те, що вони втратили ласку пана через якогось карлика, який умів хіба що швидко бігати. Тож вони нишком змовилися, щоб виперти його з палацу. Слуги раз по раз скаржилися на нього королю, але той не хотів їх слухати. Він, здавалося, дедалі більше довіряв Мукові, аж урешті призначив головним скороходом.

Мук знав про підступи, проте й не думав мститися. Він мав дитяче серце і лише намагався догодити і сподобатися своїм недругам. Нарешті згадав про свій ціпок, про який був геть забув. «Якщо вже я знайду скарби, — думав він, — то всі прихиляться до мене». Він частенько чув, що батько теперішнього короля закопав десь багато скарбів, коли вороги наскочили на його країну; подейкували, що він помер і не відкрив синові цю таємницю. Отож Мук тепер завжди носив свого ціпка з собою, сподіваючись, що одного разу знайде місце, де старий король закопав свої грошенята. Якось увечері забився він у найдальший куток саду; раптом ціпок у його руці затремтів і тричі стукнув об землю. Він точно знав, що це значить. Витягнув Мук свій кинджал, зробив зарубку на найближчому дереві й тихенько посунув у палац. Він дістав рискаля і вирішив чекати ночі, щоб узятися за роботу.

Проте й довелося зі скарбами попоратися! Руки в нього були великі, а лопата важка, тож за годину він вирив яму завглибшки хіба якихось півметра. Врешті-решт рискаль[1] дзенькнув об щось тверде. Він став копати ще швидше і спершу дістав велику залізну кришку. Малий Мук поліз у яму і побачив углибині великий горщик, набитий золотом. Та де йому було витягнути таке одоробло нагору? Він заходився набивати грошима штани і пояс, намагаючись узяти якнайбільше, сипнув грошви і в халат, а тоді зв'язав його у вузол і закинув на спину. Та якби не чарівні пантофлі, він би кроку не ступив, так пригинала його до землі золота ноша. Непомітно прокрався він у свою кімнату і висипав золото під канапу.

«Тепер нарешті мене любитимуть і поважатимуть», — думав Малий Мук. Він вирішив, що можна дарувати золото геть усім. Якби хлопця добре виховували, тоді б він точно знав, що друзів за золото не купиш! Шкода лишень, що бідолаха забруднив свої пантофлі, коли тягав золото з горщика! Інших придворних узяли завидки. Головний кухар Ахулі жовчно шепотів:

— Мук карбує фальшиві гроші! Ахмед, начальник рабів, мовив:

— Не інакше, як хлопець випрохав їх у короля.

Королівський скарбник Архаз, ворог Малого Мука, який час від часу запускав лапу в королівську скарбницю, мовив:

— Він їх украв.

Щоб довідатися напевно, звідки в Мука взялися гроші, його вороги придумали такий план. Щоб про все дізнатися, заздрісники домовилися послати до короля головного чашника Корхуза. Прийшов той у королівські покої, як у воду опущений. Король і питає слугу:

— Що сталося, Корхузе?

— Сумую, — каже слуга, — втратив ласку свого короля.

— Що ти плетеш, друже Корхуз? — здивувався король. — Відколи це ти маєш запобігати моєї ласки?

Головний чашник і відказує:

— Як мені не журитися, коли ти, король, даруєш головному скороходові золото, а нам, вірним слугам, дістаються масляні вишкварки!

Здивувався король, почувши таке, наказав перерахувати, скільки ж отримує його скороход, а коли покликали інших слуг, ті в один голос заприсяглися, що Малий Мук тринькає королівське золото. Скарбника все це неабияк потішило, бо всі нестачі можна було списати на бідолашного коротуна. Тоді король наказав крадькома стежити за Муком, аби піймати злодія на гарячому.

Одного вечора хлопчина зібрався у сад, бо, сіючи грошима, не зогледівся, як усе роздав.

Узяв він