Читати книгу - "Енн із Острова Принца Едварда"

черевики й човники, капусту й королів»,[5] — процитувала Енн.

— Але якби ти хотіла вполювати собі чоловіка, як би ти це зробила? Скажи, я хочу знати, — наполягав Деві, котрого вочевидь зацікавила ця тема.

— Краще запитай пані Болтер, — відповіла Енн, не подумавши. — Вона, певне, знає про це більше, ніж я.

— Запитаю одразу ж, як побачу її, — серйозно мовив Деві.

— Деві! Нізащо! — вигукнула Енн, усвідомивши свою помилку.

— Ти ж сама щойно сказала, — сумовито заперечив Деві.

— Тобі час уже в ліжко, — постановила Енн, намагаючись вибратися з пастки.

Вклавши Деві, Енн пішла до Острова Вікторії й сіла там самотою, сховавшись за ажурною завісою з місячного сяйва, а коло ніг її весело сміялися на два голоси струмок і вітер. Енн завжди любила цей струмок. Багато мрій виснувала вона понад його мерехтливими водами в дні минулі, і тепер забула й про хлопців та їхні залицяння, і про дошкульні слова лихих сусідок, і про всі труднощі дівоцтва. В уяві вона пливла казковими морями під проводом вечірньої зорі до далеких безлюдних чарівних країв, до Атлантиди й Елізію, туди, звідки приходили бажання в її серце. І була вона в тих мріях незрівнянно багатша, ніж насправді, бо речі видимі зникають, і лиш невидиме оку триває вічно.

Розділ 2

ВІНКИ ОСЕНІ

Наступний тиждень минув швидко, увесь заповнений «останніми клопотами», як називала їх Енн. Вона приймала відвідувачів і сама ходила з візитами — приємними й ні, залежно від того, чи були гості й господарі прихильні до намірів дівчини, а чи вважали, що вона кирпу гне через той свій коледж, тож вони просто мусять «укрутити їй хвоста».

Спілка вдосконалення Ейвонлі дала прощальну вечірку на честь Енн та Гілберта вдома в Джозі Пай, обравши це місце не лише тому, що Паї мешкали у великому й зручному будинку, а й через острах, що сестри Пай відмовляться допомагати, якщо їхньої пропозиції зібратися в них удома не буде прийнято.

Вечірка вдалася дуже гарна, позаяк сестри Пай були несподівано милі й гостинні, не сказавши й не зробивши нічого, що могло б зіпсувати дружню затишну атмосферу. Джозі була така привітна, що навіть поблажливо звернулася до Енн:

— Мушу сказати, Енн, ця нова сукня тобі личить. Ти в ній стала майже гарна.

— Дуже мило із твого боку, — відказала усміхнена Енн. Її почуття гумору невпинно розвивалося, тож слова, що гірко скривдили б її в чотирнадцять, тепер могли хіба звеселити. Джозі й собі подумала, що Енн із неї глузує, проте обмежилася тим, що, спускаючись у вітальню, шепнула Герті, мовляв, Енн Ширлі поїде в коледж і почне ще більше приндитися, ніж колись.

На вечірці зібралося все «давнє товариство», сповнене радості, веселощів та молодечої безтурботності. Була там Діана Баррі, рум’яна й пухкенька, котру тінню супроводжував вірний Фред, Джейн Ендрюс, охайна, розважлива й прямодушна, Рубі Джилліс, вродлива й показна в кремовій шовковій блузці та із червоними квітками герані в золотистих косах, Гілберт Блайт і Чарлі Слоун, котрі щосили намагалися опинитись якнайближче до невловної Енн, Керрі Слоун, бліда й зажурена через батька, який, подейкували, заборонив Оліверові Кімбеллу й підходити до їхнього дому, Муді-Спурджен Макферсон, чиє кругле обличчя й сміховинні вуха були так само круглі й сміховинні, як завжди, та Біллі Ендрюс, котрий, сидячи в кутку, хіба шкірився, коли хтось до нього звертався, й із задоволеною усмішкою на широкій веснянкуватій фізіономії ввесь вечір невідривно дивився на Енн Ширлі.

Енн знала про вечірку заздалегідь, проте й гадки не мала, що їм із Гілбертом як засновникам спілки вручать того дня подячні адреси й дарунки — збірку п’єс Шекспіра їй і авторучку йому. Її так зворушили ці несподівані слова, які зачитав урочистим пасторським тоном Муді-Спурджен, що сльози зблиснули їй у великих сірих очах. Вона багато й віддано працювала в Спілці вдосконалення Ейвонлі, і те, що друзі так щиро оцінили її зусилля, зігрівало й тішило серце дівчини. І всі вони були такі милі, приязні й добрі — навіть сестри Пай мали свої чесноти. У ту мить Енн любила ввесь світ.

Прийняття було радісне й щасливе, та все зіпсувало його завершення. Гілберт знов припустився тієї самої помилки, сказавши їй щось романтичне під час вечері на залитій місячним сяйвом терасі. Енн, бажаючи його покарати, виявила прихильність до Чарлі Слоуна, і навіть дозволила останньому провести себе додому, — а проте невдовзі збагнула, що помста нікому не болить так сильно, як тій, котра до неї вдалася. Незворушний Гілберт пішов геть із Рубі Джилліс, і довго ще в застиглому прохолодному осінньому повітрі долинали до Енн їхні веселі голоси та сміх. Вони, безперечно, там собі розважалися, доки вона нудилась у товаристві Чарлі Слоуна, який базікав безперестанку, проте жодного разу, навіть випадково, не сказав нічогісінько вартого її уваги. Вряди-годи вона відповідала хіба «так» або «ні», сама ж розпачливо міркувала, яка вродлива була на вечірці Рубі Джилліс, які банькаті під місячними променями очі в Чарлі — гірше, ніж удень! — і що життя вочевидь не таке прекрасне, як здавалося їй іще зовсім недавно.

«Просто я дуже втомилася… ось у чім річ», — мовила собі Енн, коли врешті-решт лишилася сама у своїй кімнаті — переконана, що вся річ справді в цьому. Та вже наступного вечора незбагненна радість завирувала в її серці, коли з Лісу Привидів до містка швидким пружним кроком вийшов Гілберт. Отже, він таки не збирався цей останній вечір проводити з Рубі Джилліс!

— У тебе втомлений вигляд, Енн, — сказав Гілберт.

— Так, я втомлена і, що гірше, сердита. Втомлена, бо цілісінький день мусила складати валізу й шити. А сердита тому, що за сьогодні в нас побувало шість сусідок. Кожна хотіла попрощатися зі мною, і кожна примудрилася сказати щось таке, від чого світ довкола блякне й стає сірий, грузький та безрадісний, мов листопадовий ранок.

— Завидющі нікчемниці, — впевнено прокоментував Гілберт.

— О ні, — серйозно відказала Енн. — Ось у чім лихо. Якби то були завидющі нікчемниці, я б не зважала. Та все це — добрі, милі, по-материнському дбайливі душі, які люблять мене і яких люблю я, тому те, що вони казали і на що натякали, так мене й вразило. Усі вони певні, що це безумство з мого боку — їхати в коледж і намагатися здобути ступінь бакалавра, і що далі, то сильніше я сумніваюся, чи не правду вони кажуть. Пані Слоун, зітхаючи, сподівалася, що я подужаю здолати навчальний курс, і я побачила