Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

виразні й добре окреслені; чоло було високе й розумне, ніс орлиний і риси загалом були досконалі – тільки щоки та очі трохи позападали і губи, хоча й гарної форми, та надто вже тонкі, надто стиснуті, й щось у них виказувало не дуже м’який чи доброзичливий характер; тож я сказав подумки: «Краще я захоплюватимуся вами на відстані, прегарна пані, ніж буду чоловіком у вашому домі».

Тієї миті вона підвела погляд, і її очі зустрілися із моїми; я вирішив не відвертатися, й вона знову повернулася до своєї книги, але з виразом тихого презирства, який не можна було визначити і який невимовно обурив мене.

«Вона гадає, що я нахабне щеня, – подумав я. – Гм! Незабаром буде іншої думки про мене, якщо я вважатиму, що це того варте».

Але потім я похопився, що такі думки недоречні в храмі Божому і моя поведінка не така, якою вона мала бути в цьому місці. Та перш ніж звернути всю свою увагу на церковну службу, я оглянув церкву, щоб побачити, чи ніхто не спостерігав за мною, – але ні, всі, хто не був зайнятий своїми молитовниками, стежили за дивною леді, і серед останніх були моя добра матінка й сестра, а також місіс Вілсон і її дочка, і навіть Еліза Мілворд, що потай зиркала на об’єкт загальної уваги. Потім вона подивилась на мене, якось безглуздо всміхнулась, зашарілася, скромно втупилася в свого молитовника і спробувала опанувати себе.

Тут я знову перейшов межу; і зараз мені дав знати про це мій зухвалий брат, який штурхонув мене ліктем. Цього разу я відплатив йому лише тим, що наступив на ногу, а подальшу помсту відклав до того часу, коли ми вийдемо з церкви.

Тепер, Гелфорде, перш ніж закінчити цього листа, я скажу тобі, хто така Еліза Мілворд: вона була молодшою донькою вікарія і дуже привабливим створінням, до якого я відчував немалу пристрасть, – і вона знала про це, хоча я ніколи не вдавався до будь-яких відвертих зізнань, та й не мав певного наміру цього робити, бо моя мати, яка вважала, що в радіусі двадцяти миль немає гідної мені пари, навіть думати не хотіла про моє одруження із цією крихіткою, яка, на додачу до інших численних вад, не мала й двадцяти фунтів посагу. Елізина фігура була одночасно тендітна та пухка, обличчя маленьке і майже таке же кругле, як і у моєї сестри, – колір обличчя був теж дещо схожий на сестрин, але ніжніший і не такий рум’яний, ніс кирпатий, риси обличчя загалом неправильні, тож вона була радше чарівною, ніж гарненькою. Але її очі – я не повинен забувати цю її чудову рису, бо саме в очах була її головна принада, – були довгасті й вузькі за формою, райдужна оболонка чорна або темно-брунатна, вираз її обличчя був різний, і постійно змінювався, але завжди був якось неприродно, сказати б, по-диявольському злий або ж непереборно чарівний – а часто бував і такий, і такий. Її голос був ніжний і дитячий, хода легка і м’яка, як у кішки, але її манери частіше нагадували манери гарненького грайливого кошеняти, яке буває то зухвале і пустотливе, то несміливе й серйозне, як йому самому заманеться.

Її сестра, Марія, була на кілька років старша, на кілька дюймів вища, вона була більшої, грубішої статури – проста спокійна розумна дівчина, яка терпляче доглядала їхню матір протягом її останньої довгої виснажливої хвороби, а також була економкою і тим членом сім’ї, що виконує важку, нудну роботу. Їй довіряв і цінував її батько, любили й лащилися до неї всі собаки, коти, діти і бідняки, але всі інші зневажали й нехтували нею.

Сам преподобний Майкл Мілворд був високим огрядним літнім паном, що носив крислатого капелюха, з-під якого визирало його велике, квадратне обличчя із масивними рисами, у руці в нього завжди був міцний ціпок, і свої ще могутні кінцівки він вбирав у бриджі й гетри, – а з урочистих нагод у чорні шовкові панчохи. Він був людиною твердих принципів, сильних забобон і правильних звичок, не міг терпіти інакомислення у будь-якій формі, бо переконаний був у тому, що завжди має рацію, а той, чиї погляди відрізнялись від його, мав бути або жалюгідним невігласом або ж упертим сліпцем.

В дитинстві я завжди ставився до нього з великою повагою, – але останнім часом це почуття зникло, бо, хоча він був по-батьківському добрий до тих, хто гарно поводився, однак був прибічником суворої дисципліни і часто засуджував наші юнацькі невдачі й грішки; крім того, коли він відвідував наших батьків, то ми повинні були стати перед ним і прочитати катехізис або продекламувати: «Як там справи у маленької зайнятої бджілки» чи якийсь інший гімн, або – що було найгірше – відповідати на запитання про його останню проповідь, якої ми ніколи не могли запам’ятати. Іноді шановний джентльмен докоряв моїй матері за надто поблажливе ставлення до дітей, при цьому він посилався на пророка Ілію, або Давида з Авессаломом, що особливо дратувало її почуття; і хоч як вона поважала його та всі його висловлювання, все ж таки якось я почув, що вона вигукнула: «Господи Боже, от якби у нього самого був син! Тоді б він не мав напоготові стільки порад для інших людей, а побачив би, що це таке – мати пару хлопчаків і тримати їх у руках».

Він мав похвальну звичку піклуватися про своє тілесне здоров’я – дуже рано вставав, регулярно гуляв перед сніданком, пильно стежив за тим, щоб одяг був теплим і сухим, не було такого випадку, щоб він читав проповідь, не проковтнувши перед тим сирого яйця – хоча йому пощастило з хорошими легенями і потужним голосом, – та й загалом він був украй перебірливий у тому, що їв і пив, хоча і здержливим не був і мав своєрідний режим харчування, – зневажав чай і подібні витребеньки, а натомість був шанувальником солодких лікерів, бекону з яйцями, шинки, солонини та інших грубих страв, які досить добре узгоджувалися з його органами травлення, а тому вважалися корисними для будь-кого, тож він впевнено рекомендував їх недужим або людям, що страждали на диспепсію, – якщо ж вони не отримували обіцяної користі від його рецептів, то він казав, що вони не були наполегливі в дотриманні його порад, а якщо ті люди скаржилися на незручні результати після того, він запевняв їх, що це все вигадки.

Торкнуся і двох інших осіб, яких я вже згадував, а потім