Читати книгу - "Маленька принцеса"

з тоненькими рукавичками, батистовими носовичками й шовковими панчохами. Усе це вони придбали в таких кількостях, що ввічливі панночки за прилавками шепотілись поміж собою. Вони вирішили, що дивна дівчинка з великими серйозними очима, напевно, мусить бути щонайменше іноземною принцесою — може, вона донька якогось індійського раджі.[5]

І зрештою вони знайшли Емілі. Для цього їм довелось обійти чимало магазинів іграшок і побачити силу-силенну ляльок.

— Я хочу, щоб вона виглядала так, ніби вона насправді не лялька, — сказала Сара. — Я хочу, щоб вона виглядала так, ніби слухає мене, коли я їй щось розповідаю. Знаєш, татку, який клопіт із цими ляльками, — Сара схилила голову набік і заходилася розмірковувати вголос, — клопіт у тому, що ляльки виглядають так, ніби вони не чують.

Тож Сара із батьком шукали поміж великих ляльок і поміж маленьких, поміж ляльок із чорними очима й блакитними очима, поміж ляльок із каштановими кучерями й золотим волоссям, поміж ляльок вбраних і невбраних.

— Бачиш, — сказала Сара, коли вони роздивлялися ляльок без сукенок, — якщо я знайду ляльку, яка не матиме вбрання, ми можемо завезти її до кравця, і він пошиє їй усе так, щоб найліпше пасувало. Одяг справді сидітиме краще, якщо спочатку його приміряти.

Після низки розчарувань вони вирішили прогулятися пішки, щоб порозглядати вітрини крамниць. Кеб їхав слідом за ними. Сара з батьком минули два чи три місця, навіть не заходячи досередини, і ось коли вони наближалися до невеличкої крамнички, Сара раптом здригнулась і стиснула батькову руку.

— Ох, татку! — вигукнула вона. — Це ж Емілі!

Її щічки зарум’янилися, а в зелено-сірих очах засяяла така радість, ніби вона щойно впізнала когось дуже рідного і близького серцю.

— Вона й справді чекає тут на нас! — сказала дівчинка. — Давай зайдемо по неї.

— Боже мій! — зітхнув капітан Кру. — Думаю, зараз виявиться, що хтось мусить відрекомендувати нас цій ляльці.

— Ти, татку, відрекомендуєш їй мене, а я — тебе, — промовила Сара. — Але я впізнала її, щойно побачила, — тож, може, і вона мене впізнала.

Справді, може, вона її впізнала. Лялька мала дуже розумний вираз очей, коли Сара взяла її на руки. Вона була велика, але не настільки, щоб її було важко нести. Золотисто-каштанові кучері огортали її, наче мантія, а очі були глибокі, чисті, сіро-блакитні, з м’якими густими віями — справжніми, а не просто намальованими лініями.

— Звісно, — промовила Сара, вдивляючись у ляльчине обличчя (та сиділа в неї на колінах). — Звісно, татку, це Емілі.

Тож Емілі купили, а потім узяли до крамниці дитячого вбрання, де обрали їй гардероб, не менш грандіозний, ніж у самої Сари. Тепер лялька мала й мереживні сукні, й оксамитові, й муслінові, а ще капелюшки та пальта, й навіть гарненьку оздоблену мереживом білизну, ну й, звісно, рукавички, носовички та хутра.

— Я хочу, щоб вона завжди виглядала доглянутою, як дитя у дбайливої мами, — сказала Сара. — Адже я її мама, хоча й збираюся заприятелювати з нею.

Капітану Кру надзвичайно подобалося ходити по магазинах, але його засмучувала одна думка, що тягарем лежала на серці. Йому було нестерпно боляче розлучатися зі своєю обожнюваною, дивакуватою маленькою приятелькою.

Серед ночі він піднявся з ліжка, підійшов до Сари і спинився, дивлячись на неї. Донечка спала, обіймаючи Емілі. Темне волосся дівчинки розметалося по подушці, змішалось із золотаво-каштановими кучериками ляльки. Обидві вони були вбрані в оторочені мереживом нічні сорочки, а їхні довгі вії однаково закручувались на їхніх щічках. Емілі дуже скидалася на справжню дівчинку, і капітан Кру тішився від того, що вона тут. Він голосно зітхнув і по-хлоп’ячому закрутив собі вуса.

— Ох, Сарочко, — сказав він сам до себе. — Думаю, ти й сама не знаєш, як твій татко за тобою сумуватиме.

Наступного дня капітан завіз доньку до пансіону міс Мінчін і залишив там. Уранці він мав відпливати. Сарин батько сказав міс Мінчін, що в Англії його справами займаються адвокати, панове Барроу і Скіпворс, тож вони надаватимуть їй поради, якщо вона цього потребуватиме, й оплачуватимуть рахунки за Сарине утримання. Батько писатиме доньці двічі на тиждень, а всі забаганки дівчинки слід виконувати, щойно вона чогось попросить.

— Вона має дуже чутливу душу й ніколи не вимагає чогось із простої примхи, — пояснив капітан Кру.

Потім він пішов разом із Сарою до її маленької вітальні, де вони попрощалися. Сара сіла таткові на коліна і тримала своїми маленькими ручками вилоги його пальта. Вона довго й пильно вдивлялась у батькове обличчя.

— Ти хочеш вивчити мене напам’ять, Сарочко? — запитав він, гладячи її волосся.

— Ні, — відповіла дівчинка. — Я вже це зробила. Ти вже закарбований у моєму серці.

Потім вони розцілувалися і обійнялись так міцно, ніби ніколи-ніколи не збиралися відпускати одне одного.

Коли кеб від’їхав від дверей, Сара сиділа на підлозі своєї вітальні, упершись підборіддям у долоні, і стежила поглядом, доки екіпаж не повернув за ріг площі. Емілі сиділа поруч із дівчинкою і теж проводжала очима кеб. Коли міс Мінчін послала свою сестру, міс Амелію, подивитися, як там дитина, виявилося, що двері зачинено.

— Я їх замкнула, — промовив дивний ввічливий голосок із-за дверей. — Якщо дозволите, я хотіла би побути на самоті.

Міс Амелія була огрядною, дебелою жінкою, а ще вона страшенно боялася сестри. З них двох вона, безперечно, була добріша, проте міс Амелія ніколи не суперечила сестрі. Ось і зараз вона спустилася сходами вниз із виразом тривоги на обличчі.

— Я ще ніколи не бачила такої дивакуватої дитини, сестро, — промовила вона. — Дівчинка зачинилася, і з кімнати не чути ані найменшого шелесту.

— Це ліпше, ніж якби вона хвицалась і кричала, як то роблять деякі, — відповіла міс Мінчін. — Я очікувала, що ця розбалувана татова донька зчинить галас на цілісінький будинок. Якщо колись і бувала дитина, якій дозволяли робити все без винятку на власний штиб, то це вона.

— Я викладала її речі зі скринь, — промовила міс Амелія, — і хочу сказати, що ніколи не бачила нічого подібного. Соболині й горностаєві шубки, справжнє валансьєнське мереживо на білизні. Ти ж і сама бачила, як вона вбрана. Що думаєш?

— Думаю, що це просто смішно, — різко відповіла міс Мінчін. — Але в усьому цьому дівчинка дуже гарно виглядатиме на чолі шеренги, коли ми поведемо вихованок до церкви у неділю. У тому вбранні вона здаватиметься маленькою принцесою.

А нагорі у зачиненій кімнаті Сара з Емілі сиділи на підлозі, вдивляючись за ріг площі — туди, куди повернув кеб, тим часом як капітан Кру махав рукою і безперестанку посилав повітряні поцілунки.