Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"

і відвів їх убік. Щось не давало йому дивитися людям в очі прямо.

Стояв Дмитро Половець між людьми, яких знав із найперших своїх кроків по цій землі, і почувався між ними чужим. Гострими очима виуджував з натовпу косі погляди, вдавав, що не помічає їх. Ніхто не підходив до нього. Ніхто не перекинувся й словом із ним. Він теж мовчав. Та люди і без слів знали, чого так незатишно було цьому чоловікові на мерефському цвинтарі. Винуватець його неспокою лежав у вербовій люлечці, підвішеній попід сволоком дерев’яної хати Половців.

Поміж людей обачним вужем повз шепіт: «Баба Килина — перша жертва того…», «Служниця втекла з хати, не хоче бавити дияволеня», «Кажуть, що воно пиріг вчора з’їло. Подумати тільки, день, як народилося, а жує, мов однорічне дитя», «Зуби — то перший знак лихого вбивці. Матимемо з ним велике зло», «Ой недарма ж Половчиха над ним плаче, сказано ж, горе, а не втіха»…

Все, все це — і правду, і домисли, чує Дмитро Половець, низько на груди хилить рано посивілу голову, почуваючись й сам винним у смерті Килини Морозихи. Його ж син, його рідна кров, народилася при цьому.

Мовчить славний козак Дмитро Половець, чуючи нарікання обурених людей. Та й що тут казати — дві ночі поспіль відмучився в жахітті розжарених думок. Не спав ані крихти. Знав, добре знав мерефських поселенців — у думках гострих, як бритва, в справах непорушних, як сталь. Передчував, що буде потім, щойно похоронять Морозиху. Відав гаразд, як то воно буде після. Обдумував удень і вночі, що робити і що казати тієї миті, коли станеться те, до чого йдеться, що має неминуче статися.

Дивиться Дмитро Половець поверх людей, думає про своє: «Знаю я, добре знаю, що в головах мереф’ян. Он вони стоять біля покійниці сумирні та тихі. Молода повитуха прив’язує до пояса померлої хустинку з маком, нагадавши всім, що без цього пупорізку не можна опускати в яму — нападуть на тому світі на неї душі померлих, які вже відмучилися в земному житті, на яке благословила їх баба, не матиме вона чим захиститися. Думає, мабуть, і ця вже за себе. Плаче. Інший чоловік вкладає збоку труни палицю. Побожно хрестяться. Облудні! Щойно поставлять на могилі дубовий хрест, візьмуться до своєї чорної справи. Вони, здається, тільки й чекають скорішого захоронения, щоб учинити свій суд над немічним немовлям. Нехай ні слова про це не сказано. На похороні про це не мовиться. Тут має бути спокій. Але те, що ледь-ледь притихло, скоро й пробудиться. Та нехай тільки спробують. Пізнають — Дмитро Половець ще козак ого-го! Сина на поталу не віддасть. Дарма, що не спав дві ночі поспіль. Та й не спав недарма. Відтепер напевно видно і ясно, що робити, коли розбурхана юрба кинеться у двір»…

* * *

На світанку, щойно понеділок торкнувся сонячним сяйвом садиб, у дворі козака Половця зібрався чималий гурт мереф’ян. На їхній шум Марія Половчиха в білій хустині та з таким же біло-білим лицем, визирнула з вікна й зразу ж налякано сховалася, прикривши долонею горловий тяжкий викрик. За мить вийшов на поріг господар — розперезаний, в білій сорочці, випущеній поверх козацьких шароварів. На порозі рідної хати виглядав упевнено. Озирнувся поверх голів, звузив широкі брови:

— Чого вам треба, люди?!

Дяк, похитуючись, став попереду, поклавши тричі хрест на себе, мляво процідив:

— В доме твойом появілся младенец, коєго должно ізбавіться.

Дмитро Половець голосно засміявся:

— Що це за вигадки, люди?!

Дяк, спантеличений цим несподіваним сміхом, безпорадно озирнувся на людей. Найстарший з-поміж усіх, козак Михайло Діброва, обізвався з натовпу:

— Не гнівайся, Дмитре, на ці слова, не я їх першим промовив, але люди кажуть, що син твій… як мовиться…

Дмитро Половець гнівно звузив брови:

— Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий, чи не так?

— Та… то не я те кажу… люди говорять.

Половець сердито сплюнув перед себе:

— Дурні баби говорять, а ти й собі подався за ними. Хай там п’яниця-дяк, а то славний козак, від якого я вчився шаблю в руках тримати. Обабився! — різко, як з плеча, рубанув повітря.

Дяк хитнувся на місці, пориваючись уперед. Михайло Діброва стримав його сильною рукою, блідими від гніву вустами процідив:

— Та як це ти смієш такими словами кидатися?!

— Годі! — громовито вигукнув Половець. Натовп, накритий, немов мокрим рядном, дужим викриком запорозького козака, який відзначився не в одній звитяжній битві, вражено притих. А гнівна блискавиця, прорвавшись з міцних грудей господаря оселі, падала, як хльосткі батоги на пониклі плечі спантеличеної юрби: — Здавна служив наш рід рідній землі. Не було зрадників і перевертнів поміж нас. І не буде повік. Мій син народився на славну справу — біля правої губи має він особливу відмітину, родиму. Це Божий знак. І хто посягне на життя мого сина, мусить спершу позмагатися силою не з немовлям, а зі мною. А те, що має кілька зубів хлопчак від роду — хай і так, знаю, рватиме він цими зубами лютих бусурменів, які нишпорять нашим краєм. Кажу вам, як батько, що буде так, а не інакше. Я все докладу задля цього. Чуєте, прославить хлопець наш рід. Великою людиною стане. Не ховатиметься під спідницю, як роблять це «деякі козаки»! — з притиском видихнув ці останні слова.

Люди мовчали, спантеличені силою мовленої правди. Мовчав і дяк, забувши геть начисто ту «проповідь», яку спробував укласти по дорозі сюди. Неслухняні слова сплуталися від переляку поміж собою, та так, що й не розірвати їх, а не те що доладно вимовити. Мусив дяк мугикати собі щось там під ніс, аби лишень виказати невдоволення.

Не знав, що казати на все це, й поводир козацької громади Михайло Діброва. Силою батьківської любові вразив його цей відважний чоловік, який один супроти всієї громади став на захист сина. Нехотячи, а може й свідомо, повернув його та всіх інших до минулого.

Задумався старий козак, згадавши Байду, про якого теж говорилося багато такого, чого й не слід. Страшним характерником називали його — не дарма ж і цурався дехто, боячись незнаної сили, яку той мав. Але боялися Байду хто? — вороги, запроданці, а найбільше бусурмани. А люди, ті, кого він обороняв, славили його велику магічну силу, складали про неї пісні. Хтозна, може, і в цьому хлопчикові щось таке від роду є?..

Мовчав перед людьми і Дмитро Половець. Але вже за мить, за цю малу мить важкої мовчанки, гострими очима обвівши натовп, відчув