Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

генделиками місцевого районного ринку.

Звісно, мені треба йти першою дорогою. І якомога швидше, адже тролейбус іще стояв на зупинці і я могла встигнути влізти в нього. Але я стояла і міркувала про те, чого в моєму житті бракувало — такого, що вимагало б негайного здійснення. От просто тут, не сходячи з місця.

Я майже фізично відчула, як нещасні молекули двох кубів моєї крові шалено завирували у пробірці — десь там, на третьому поверсі, в лабораторії лікарні, в якому-небудь глухому боксі для збереження аналізів. Ці два куби, яким випала доля засвідчити мій життєвий крах, були ще живі та кликали до бою!

Але що міг означати цей вираз — «на всю котушку»? Що?

В дитинстві — та навіть в юності — мені не дозволяли купувати у тіток на вулиці пиріжки з рисом. Це в нашій родині вважалося поганим тоном.

Пам'ятаю, як мені шалено кортіло зробити це хоч колись. Але я ніколи цього не робила, навіть тоді, коли батьки вже не стежили за моєю поведінкою і я мала власні гроші.

Але це табу лишилося на все життя. За ним потяглися й інші. Наприклад, спідниця має прикривати коліна — так хотіла бабуся. Не можна запізнюватися, не можна позіхати, не можна їсти руками, не можна цілуватися з хлопцем у перший вечір знайомства, не можна голосно реготати, не можна випивати (хіба що трохи і лише доброго червоного вина), не можна палити… Це перше, що спало на думку.

Таких «не можна» було не менше сотні. В принципі, я була з усім цим цілком згодна. Бо все це було правильно. Неправильним був лише цей клаптик паперу, який мені видали в лікарні.

А якщо це так, то… то на біса мені ця правильність?

Що вона дала мені? Що я маю з того, чим би могла пишатися?

Або ні, не так: що вона дала мені такого, про що я можу згадати із задоволенням — особистим задоволенням?

Чи здійснила я хоча б одну зі своїх мрій? Ой, подумала я, а чи були вони в мене взагалі?

Ну от, я все своє свідоме життя мріяла про… лінзи. Уявіть собі: про звичайні лінзи, аби не ходити в окулярах, через які в школі, в початкових класах, мене дражнили.

Коли я сказала про це Вадику, він засміявся: мовляв, це зайві витрати і купа незручностей. І взагалі, «кому ти хочеш сподобатись?!»

Тепер мені ці лінзи дійсно ні до чого…

Тобто навіть якщо я зараз куплю їх і поставлю — чи буде це тим, що називається «на всю котушку»?

Господи, як же смішно!

Останнє прохання засудженого до страти: з'їсти біфштекс і випити кави!

Я поглянула вперед, шукаючи якоїсь підказки.

8 годин 40 хвилин

…поглянула вперед…

Там, під велетенською парасолею, розташувався генделик.

Він уже працював.

Десяток пластмасових столиків і таких самих крісел… За деякими вже сиділи відвідувачі. Буфетниця ходила поміж них і протирала подряпані поверхні брудною ганчіркою.

Такі місця я завжди обходжу десятою дорогою, з презирством кидаючи погляд на завсідників. Коли моїй племінниці виповнилося три роки, гуляючи із нею, я завжди показувала на все це пальцем і промовляла: «Бачиш: дядечки палять і п'ють. Це погано…»

Колись так само моя мати тицяла пальцем в студентів, що їли на вулиці пиріжки з рисом: «Їсти на вулиці — негарно і шкідливо для шлунка!»

Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого — може, далі само піде?

Скрутити в собі всі табу, всі заборони і викинути геть. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз — просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.

Інших варіантів я поки що не бачила.

Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.

Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспрессо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.

— Еспрессо… — сказала я. — І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.

Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.

Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…

Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою — в ній коливалась прозора коричнювата рідина — і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.

— Дякую.

Я взяла свій скарб — власне, таке я вперше тримала в руках! — і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.

Сіла.

Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» — колись сказав Вадим.)

Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.

Я чесно боролася з цим! І часто мала такий вигляд, як усі.

Одного разу навіть завела зошит, до якого старанно записувала лайки та їхнє значення, що ними так вправно оперували мої шкільні подруги — і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…

Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.

…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи підпалити сигарету? Вирішила зробити ковток.

Смак виявився ніяким…

8 годин 45 хвилин

…смак виявився ніяким.

Зовсім ніяким.

Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні — навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, - буде таким самим, іншим, тобто — ніяким. І такими самими — ніякими! — стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Усе втратить сенс.

Я знову подумала про те, що тепер мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, — можна все!

Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б — сигарет.

Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємося відвідати Єгипет) — і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.

Але вона