Читати книгу - "Київ-86"

з ким гратися, де ростуть-тяжіють ядра абрикос, які ніхто не зриває: стигнуть і падають на сірий, потрісканий асфальт їхні м’які, гарячі плоди. А ті з дітей, хто лишився у Місті — дивуватимуться порожнім класам, звичкам батьків мити взуття після вулиці, проціджувати воду крізь активоване вугілля і варити на мінералці густі, червоні борщі.

Жінки вдягатимуть короткі спідниці, питимуть більше і в очікуванні невидимої смерті трахатимуться так, ніби хочуть докричатися до ефіру радіо „Промінь“. Хлопці напідпитку у штанях фабрики „Донбас“ чіплятимуть їх під смарагдами каштанів і вестимуть під пишним листям у дворики, де з прочинених вікон гратиме американська музика і верески щастя летітимуть луною ген далеко-далеко.

А потім — всі заб’ють і влаштують велогонку київськими вулицями у День Перемоги, радітимуть здобуткам „Динамо“, носитимуть на руках Блохіна, цілуватимуть капот його сірої Волги і вдихатимуть життя, що звалюється на голови палючим сонцем щотравня, щороку, який наближає до світла-мрії щасливого майбуття: без продовольчих дефіцитів і алкогольних заборон.

Але нічого такого не сталося. Поки „Київська правда“ друкувала передовиці про токарів, передових шліфувальників і десяток відкритих спортмайданчиків — в місті наростала паніка. Недільним ранком Оболонню тривожно поповзли на північ колони спецтехніки. Поважні комуняки гарячково набирали Москву і благали підігнати ще потягів, ще літаків. У касах розкупили квитки на місяць вперед. Щасливі спекулянти заганяли їх за потрійними цінами, а давка на вокзалі нагадувала фільми про Індію, коли потяги беруть штурмом і щільними лавами забиваються на дахи завзяті герої незнятих фільмів про відчай і страх.

Вітер зі станції все дмухав на Київ. Щербицький не вивів людей на травневий парад. І люди побігли. Партійці тулились до спецвіконець в аеропортах, де так само квитків було не дістати. Безбілетників з потягів навіть не думали виганяти. Гуркіт автобусів евакуації і торохкотіння спецтехніки стали передсмертними стогонами Києва, видихнутими у гаряче повітря вже підігрітого сонцем травня.

Магазини розграбували. Сотні людей загинули у давці на вокзалах. Навіть війська не могли зупинити мародерів. Радянський Союз накрився через рік. Україна лишилася сам на сам з дірою розміром з Молдову, якою тепер вигулюю іноземних туристів я.

І

Давайте відверто: зараз я розкажу все, як було, а ви можете мене потім засуджувати, та знайте — ця сповідь від чистого серця. Коли все почалося? У перші дні того палючого і далекого серпня. В мій Радомишль давно завалилося літо і його буєцвіття перетворювало замурзане Полісся на пишний сад. У такі дні часто забуваєш, що поряд безкрая пустеля мертвої Землі і треба довго летіти ґвинтокрилом, аби дістатися до першого живого міста по той бік Дніпра.

Я саме колупав свій дирчик: викотив його з гаража, поставив гріти боки під сонцем і слухав іноземні пісні. Окрім візитів, я взагалі мало цікавлюся рідним Містом: не роблю тематичних запитів у пошукові системи, не читаю новини у пам’ятні дати, уникаю контактів з журналістами і не веду блоґ про покинуті місця, які знаю краще за всіх.

Та кілька разів на рік дзвонить блакитний телефон. Це Толік — мій менеджер, якщо у таких, як я, взагалі можуть бути менеджери. І якщо до таких, як Толік, взагалі можна вжити слово «менеджер». Він отримує свої двадцять п’ять відсотків і дуже старається.

Він дзвонить, коли знайшов мені жирних клієнтів — іноземців-мажорів, яких треба провести в Місто, показати їм пустку і ще багато всього показати. Отримати свої п’ять тисяч доларів і жити спокійно до наступного разу: квасити, ремонтувати мотоцикл, тягати з річки жирних линів і готувати їх у коптильні, чорній від кіптяви часу.

В інших ситуаціях я намагаюся про Київ не згадувати.

Тоді саме задзвонив блакитний телефон.

Толік говорить швидко, ковтає слова і картавить, ніби всотав всі мовні дефекти, і лоґопедам можна показувати його на конференціях, замаринованим у банці, як цікавий приклад мутацій гортані, голосових зв'язок, ну, всього того, за рахунок чого людина може говорити, а не просто нявчить, скажімо, як кицька. Цього разу японці. Просто не уявляю, де він їх знаходить.

Толік розсилав листи в іноземні тураґенції з пропозиціями порушити закон, сидів на тематичних англомовних форумах і працював, працював, працював. Мені з ним пощастило. Тридцять років тому ми гналися наввипередки на велосипедах „Україна“, аж раптом з-за рогу вигулькнув Москвич кольору червоної цегли і Толік, мимоволі здавши на розряд з акробатики, приземлився лівим коліном у наждачні абразиви темного асфальту. Скалічившись.

У Київ він ходити не міг. Лишалося шукати клієнтів і пропивати свої двадцять п’ять відсотків зі мною в єдиному пристойному пабі сонного Радомишля — охоронця і прикордонника мертвих земель.

Японці. Засмаглі індустріальщики з важкими тушами дзеркальних фотоапаратів: тупі запитання, сотні кілометрів ходу, засідки, дахи хрущовок, говорити англійською, слухати японську. Ненавиджу Київ.

Я чекав на них у готелі славного міста Коростишів — звідси до Міста дістатися зручніше за все. Місцина не з приємних, і щастям тут не пахло ані під час червоних парадів, ані під російську попсу дев’яностих. Не пахне і тепер. Смердить старими матрацами і тхне хрущобами з узбецькими килимами на стінах.

Номерний фонд цілком нагадує готель „Дніпро“. Тільки дерева ростуть не в кімнатах, а в коридорі. У таких потворних гігантських вазонах, біля яких сидять беззубі повії на бордових дерматинових кріслах. Тут червоні стіни, ніби Хемфрі Боґарт пішов у шалман, а кіно з ним раптом стало кольоровим, ніби з часів Лакі Лучано готель не ремонтували і не витирали пилюку, яка запорошила вульгарний бордовий плюш. Тут все просякнуте сексом. Всі ці стіни, — вони ніби зведені із засохлої сперми і тільки для годиться пофарбовані в червоне. Може, це і не фарба взагалі.

Тут є все для розкішної історії: задряпаний до півсмерті бар з похмурими типами і колоритний, вузький провулок без відгалужень, дверей та газопроводів. Саме такий, аби напідпитку зустріти там трьох румунів, пару разів перепитати що вони там лопочуть своєю, блядь, циганською мовою і отримати лезом під ребро.

Сюди не дотяглися щупальця онлайну, і оптоволоконні дроти не