Читати книгу - "Химерне сяйво"

з тим несподіваним м’яким вибухом безшумності, що оглушив чарівників з тією ж силою, з якою кульбаба вистрілює сотнею білих дрібних парасольок.

З книги раптом пробився потужний струмінь разючого світла, черкнув стелю вогняним спалахом і зник.

Ґелдер витріщився на діру у стелі, не звертаючи уваги на пасма, що тліли в його бороді. Тоді театрально підняв догори вказівний палець.

— До горішніх кімнат, хутко! — крикнув він і помчав сходами наверх. Ляпаючи капцями та плутаючись у нічних сорочках, решта чарівників поквапилися слідом, перечіпаючись один за одного у завзятих спробах бути останніми.

Тим не менш усі вони дісталися горішньої кімнати саме вчасно, щоб побачити, як вогняна куля неабиякої магічної сили проникла крізь стелю до кімнати поверхом вище.

— Ох, — видихнув наймолодший чарівник, вказуючи на підлогу.

Ця кімната була частиною бібліотеки, доки крізь неї не проникли чари, люто переміщуючи усі можливіші частки на своєму шляху. Тож цілком логічно було припустити, що невеличкі пурпурові тритони раніше були частиною підлоги, а заварний крем з ананасовими кружальцями — можливо, якимись книгами. Пізніше дехто з чарівників присягався, що малий смутний орангутан, який сидів посеред того безладу на підлозі, дуже скидався на головного бібліотекаря.

Ґелдер не зводив погляду зі стелі.

— До кухні! — проревів він, пробираючись крізь заварний крем на підлозі до наступного сходового просвіту.

Ніхто так і не дізнався, на що перетворилася велика чавунна кухонна піч, бо вона проломила стіну і щезла без сліду, перш ніж ватага розхристаних магів з виряченими очима увірвалася до приміщення. Шеф-кухаря вегетаріанських страв значно пізніше знайшли в казані для юшки, зачувши його безпорадне белькотіння на зразок: «Свинячі гомілки! Гидотні свинячі гомілки!».

Останні згустки чарів, тепер вже ледь помітні, поступово танули на стелі.

— До Великої зали!

Сходи, що вели туди, були значно ширші та краще освітлені. Захекані, просякнуті пахощами ананаса, ті чарівники, що були трохи спритнішими, дісталися наверх, коли вогняна куля була вже посередині величезної зали, де повсякчас розгулювали протяги, — а саме актової зали Академії. Вона зависла нерухомо, лиш невеличкі збурення подеколи пробігали її поверхнею.

Чарівники, як відомо, курять. Мабуть, саме це пояснювало дружне покашлювання, таке глухе, наче доносилося з того світу, та хрипке, мов завивання пилки, сопіння позаду Ґелдера, який стояв мовчки, оцінюючи ситуацію, і міркував, чи не краще було б все ж де-небудь сховатись. Він схопив за барки одного з переляканих студентів.

— Приведіть мені ясновидців, провидців, ворожбитів та інтрасенсів! — гаркнув він. — Я хочу, щоб це дослідили!

Щось усередині вогняної кулі набирало форми. Примруживши очі, Ґелдер прикипів поглядом до форми, що народжувалась на його очах. Її не можна було не впізнати. То був всесвіт.

У цьому він не сумнівався ні на мить, бо мав у своєму кабінеті його модель, яку практично всі вважали набагато кращою за оригінал. Порівняно з можливостями, які відкривалися в роботі з такими матеріалами, як дрібний перламутр та тонкий кручений срібний дріт, Творець був у невиграшному становищі.

А крихітний всесвіт всередині вогняної кулі був, так би мовити, навдивовижу реальним. Єдине, чого йому бракувало — це забарвлення. Увесь він був білим, напівпрозорим і затуманеним.

Там були Великий А’Туїн, і чотири слони, і сам Диск. З того ракурсу, з якого Ґелдер його бачив, важко було роздивитися поверхню диска як слід, та він був цілковито впевнений, що вона теж виявиться абсолютно точно відтвореною. Втім, йому вдалося розрізнити мініатюрну копію Серця Небес, на самому вершечку якої жили сварливі та дещо буржуазні боги в палаці з мармуру, алебастру, з трикімнатними апартаментами, устеленими килимами «мокет» з довгим ворсом, — в палаці, який вони колись назвали Дунманіфестін[5]. Кожному мешканцю Диска з претензіями на освіченість завжди було надзвичайно прикро усвідомлювати, що ними керують боги, чиї уявлення про одухотворене мистецтво зводилися до мелодії дверних дзвінків.

Маленький всесвіт, все ще в зародку, почав потрохи ворушитись, нахиляючись убік...

Ґелдер хотів закричати, та йому раптом немов заціпило.

Потихеньку, але з незворотною силою вибуху форма збільшувалась в об’ємі.

Він дивився, охоплений жахом, що далі змінився щирим подивом, як куля промайнула крізь нього, наче марево. Простягнувши вперед руку, він спостерігав, як скелясті масиви, мов бліді привиди, з мовчазною рішучістю пропливали крізь його пальці.

Великий А’Туїн, вже завбільшки з будинок, тим часом спокійно опустився під підлогу.

А чарівники позаду Ґелдера стояли по пояс у морській воді. На якусь мить око Ґелдера упіймало обриси човна, меншого за наперсток, перш ніж його течією віднесло кудись крізь стіни.

— Мерщій на дах! — наказав він, тицьнувши тремтячим пальцем вгору.

Ті чарівники, в кого ще залишилось достатньо клепок в голові та сил ворушити кінцівками, побігли слідом за ним — убрід, поміж континентами, що, мов дощ, просочувались крізь кам’яні стіни.

Надворі все ще була ніч, та на обрії вже вгадувався світанок. Півмісяць у небі майже розтанув. Анк-Морпорк, найбільше місто на усьому узбережжі Округлого моря, міцно спав.

Хоча це твердження — не зовсім правдиве.

З одного боку, ті квартали міста, де народ зазвичай торгував овочами чи, скажімо, підковував коней, вирізьблював вишукані невеличкі прикраси з нефриту, міняв чужоземні гроші та майстрував столи, — загалом спали. Хіба би хтось страждав на безсоння. Чи, як іноді буває, встав серед ночі за природною потребою. З іншого боку, чимало менш законослухняних громадян були на ногах і