Читати книгу - "Професор Шумейко"

Ні, Марко сьогодні якийсь не такий. Тривога в очах. Щось назріває: шторм, ураган, контрабанда? Може, спитати? І дід Пронь ні з того ні з сього ляпнув:

— Начальнику! Ви ж усе знаєте! А чого мовчите? В Одесі холера чи що?

— Якщо так, то чого питаєте, діду?

— Та я пожартував, Марку Петровичу! Ви ж знаєте, як ми в Одесі любимо жартувати.

— Це правда.

І в свою руру замогильним голосом:

— Негайно всім звільнити пляж!

І так разів з двадцять. Пронь рахував, потім кинув рахувати, почав в'язати все докупи. Вчора увечері в забігайлівці люди про щось шепотілися, Ісаак не встигав прибирати пляшки з-під дешевого вина «Ркацителі». Вино як вино. Столове, сухе, біле, а головне — дешеве. Але чого так багато його виносять із собою? Добрий сьогодні виторг у чоловіка! А що на серці у тих людей, котрі перемовляються загадково і дудлять «Ркацителі»? У Проня мозок запрацював активніше. Напередодні ходила чутка, що в одному з районів Одеси вмирають люди один за одним, їх не ховають, а спалюють. Ця страшна звістка одних налякала, інших навела на сміх:

— Черговий жарт одеситів, громадяни дачники!

А ще дільничний учора радив дідовим пожильцям їхати на о. Кароліно-Богаз. Мовляв, там і дешевше, і пляж чистесенький. Дід Пронь тоді страшенно образився. З рота копійчину витягує. Треба подумати, що ж я не так зробив.

Думати не було коли. Пронь підхопився із насидженого місця і, опираючись на ціпок, ледь не бігцем подавсь додому. Зазирнув у вікно, постояльців не було. Ну це ще нічого не означає. Але ж не було і їхніх речей! У кімнатах безлад, Сара в сльозах:

— Постояльці втекли, навіть купальники забули, ось на абрикосині теліпаються.

Діду не страшна примара смерті, він давно вже збирається умирати. Але... своєю, як кажуть, смертю. А від холери? Ні. Такого Пронь не хоче ні собі, ні Сарі, ні людям. У кого його спитати про вино? Навіщо так гребуть? Ісаак правди не скаже, він зацікавлена особа. Маркові, дільничному, не до вина.

— Ти, старе луб'я, знов куняєш? Скажи Сарі, хай бере кілька ящиків «Ркаци-телі», бо у мене вже нікуди ставити!

— А навіщо?

— Холеру вбиває.

Пронь майже вголос подумав:

— Яка ж добра жінка Груня, бо решта причаїлись, замкнувши двері на засув, оскільки кожного свого сусіда вважають зараженим холерою.

Поки Пронь обмірковував, Сара кілька ящиків привезла на візку і перенесла до кухні. Усім полегшало, стало якось надійніше. Страх, що затьмарював розум, залишив на деякий час тих, хто в Ісаака отоварився «Ркацителі». Цього ж дня з одеського залізничного вокзалу один за одним рушали вагони, переповнені курортниками. Розвантажували місто.

Навіть міліція (тихенько) підказувала:

— їдьте негайно, хоча б за 30 км від Одеси.

На третій день з Одеси вже нікого не випускали. Усі звичні речі почали здаватися людям якимось знаменням.

— До того йшлося, — каже Проневі сусідка. — Часник на Узвозі перед цим подорожчав утричі.

— Так часник же від чуми і цинги, — пригадав Пронь.

— Не кажіть. Часник проти всього по-мошний. А море як принишкло? Ось послухайте.

— Я недочуваю.

— Мені повірте, якщо глухі. Або ще така прикмета, — веде далі сусідка. — На кущах малини ягід більше, ніж листя. А виноградні грона які? Важкі, чорні ще в серпні, ось дивіться, діду! Це на лихо, на пошесть.

— Це на врожай.

— Старе луб'я та й годі! Правду каже Груня. То я пішла.

Море й справді ніби принишкло. Але погода напрочуд сонячна й ласкава. Густа зелень після недавнього дощу рясно укривала доріжки, що вели до пляжу. Проте пляжі в Одесі спорожніли. Страшна хвороба лякала й чатувала на кожного. Ніхто не знав достеменно її симптомів. Жартуни пророчили: цілодобова діарея — основний симптом. Жартуни мали рацію. Кожен рятувався як міг. Одним пощастило виїхати, одесити ж пере-живали напасть у власних домівках, лікуючись «Ркацителі», приїжджі — повинні були пройти обсервацію у закритому режимі: без зовнішніх контактів і під суворим медичним контролем. Отож усі піонерські табори, санаторії, пансіонати, школи, бази відпочинку спішно перетворювалися на місця обсервації.

Пансіонат у Чорноморці жив за тими ж суворими законами, що й інші. Біля важких, окутих залізом воріт пансіонату — міліція. Усе розписано по годинах: здача аналізів, сніданок, обід, вечеря, сон. Сувора дієта, від якої можна було вмерти раніше, ніж від холери. Ніяких передач від родичів, знайомих. Через садову огорожу пансіонату звисали грона дикої малини, яку раніше дітлахи поїдали, ідучи в їдальню. Тепер ці ласощі суворо заборонялися. Не їж, не пий, виплюнь, не бери, не контактуй, не смій... і ще багато «не», якими мордували батьки своїх дітей в обсервації. А діти як діти. Вони не розуміли того жаху, який охопив дорослих, і тому залишалися радісними істотами у похмурих стінах пансіонату, де, здавалося, уже й повітря було отруєне важкими