Читати книгу - "Одержимість"

— Тю, блін. Теж мені проблема. Звичайно, підвезу, тільки за однієї умови. — Алекс хитро посміхнувся і підморгнув їй.

– Інтиму не пропонувати. — перебила його Анна. — Та, хоча ти ж сказав, що ти не по цих справах. Тож, що за умова?

— Ти будеш мене розважати всю дорогу, будеш розповідати мені якусь цікаву історію, але не з фільму або книжки, а якусь життєву, домовилися?

— Та який з мене оповідач? — Аня вперлася руками в його дверцята, і кулон знову заблищав перед його очима.

— Ну, ось, хоча б розкажеш мені історію цього чарівного кулона. — Алекс хотів доторкнутися до кулона, що бовтався перед його очима, але Анна швидко випрямилася і моментально стала серйозною.

— Я розповім, гаразд, тільки не чіпай, поки я не дозволю, домовилися? Це не пунктик, просто… Надто він мені дорогий. — вона притиснула долонею кулон до своїх грудей і подивилася на Алекса. — То що, їдемо?

— Сідай, не знаю, чого ти ще чекаєш. До речі, а де твої речі?

— З речей у мене маленька валіза. Я її називаю косметичкою — сказала вона і підійшла до багажника свого «бітла». Алекс побачив, як вона насилу дістає з багажника величезну валізу, і вискочив їй на допомогу.

— Ні фіга собі косметичка… — вимовив Алекс, запихаючи валізу до себе в багажник. — Добре, що я порожнім їжджу. — Аня подивилася на нього, і вони обидва розсміялися.

— Гаразд, поїхали, я зараз зателефоную в контору, де я машину брала, нехай її звідси заберуть. — вже, сидячи в машині у Алекса, вона набрала на телефоні номер і щось швидко сказала іспанською. — Ну, ось, з машиною питання вирішене, вони її заберуть.

— Ну то й чудово, пристібайся і їдемо.

Вони вирулили на трасу і злилися із загальним потоком машин, автобусів і фур, які мчали з Севільї в сторону Валенсії і Барселони. Сонце вже почало йти з зеніту, але вечором ще не пахло. На панелі приладів термометр показував +38. Їхати їм належало постійно на схід, тобто сонце, чисто по-дружньому, обіцяло світити їм прямо в багажник, а не в обличчя. Хвилин п'ятнадцять вони їхали мовчки. Дві практично незнайомих людини, які щойно разом пообідати і знали один про одного лише імена. Кожен з них їхав в свою сторону, у кожного були свої справи, своя мета поїздки, і кожен думав тоді про щось своє.

— Блін… — перервала мовчання Анна.

— Що трапилося? Щось забула? — схаменувся Алекс і подивився на неї, але побачивши на її обличчі грайливу усмішку, розслабився. — Ну, що сталось, розповідай.

— Та нічого, просто я тільки зараз зрозуміла… Я ж обіцяла сидіти ззаду, а залізла до тебе на переднє сидіння. Це нічого? Ти мене не висадиш?

— Та, ти й з косметичкою мене наколола, тож, я вже починаю звикати до твоїх алегорій. Тим паче, що ти мені винна романтичну і душевну історію, а з заднього сидіння що за розповідь вийде?

— Романтичну? Ти ніби говорив про життєву історію.

— Життєва… Романтична — це хіба не одне і теж саме? Яка різниця? — запитав Алекс.

— Не завжди в житті буває романтика, а так би хотілося. Хоча… Ось у тебе, що за диск стоїть в програвачі? Я уввімкну? — і не чекаючи відповіді, натиснула на «play». З динаміків Lara Fabian крізь сльози розповідала про те, як вона когось «Je t'aime» — Ну ось, навіть у тебе на диску романтика, а ти не віриш.

— А ти сама-то віриш?

— У що? У те, що будь-яку ситуацію, якщо захочеш, можна зробити романтичною? Я не просто вірю, я впевнена в цьому.

— Та ти що? І яка ж може бути романтика, скажімо, у голодного, п'яного бомжа? — запитав Алекс, дивлячись на дорогу.

— А що ти знаєш про бомжів? Ти з ними спілкувався? Між іншим, частина з них стали такими не тому, що це їх стиль життя такий, а тому, що так розпорядилася доля. Наприклад, хтось втратив надію, або сенс життя, хтось втратив кохану…

— Авжеж, а хтось пропив весь свій статок, — перебив її Алекс, — або програв у казино, чи просто нічого не робив для того, щоб стати хоч кимось в цьому житті, в той час, як інші працювали, вчилися, досягали чогось. Так що, не говори мені про бомжів, алкашів і наркоманів. Я вважаю, що останніх взагалі не треба лікувати, держава не повинна витрачати на них грошей і фахівців. Вони не заслуговують того, щоб реабілітуватися в клініках. Ну, хіба що за дуже великі гроші. А так, я б їх усіх зганяв в спеціальні резервації, і видавав би там кожному потрібну йому дозу бухла або наркоти. І щоб там був свій природний відбір. Адже, людина має отримувати те, до чого вона прагне, а, ще, і Дарвін був би радий. А ти кажеш романтика. Ось там у них і була б романтика.

— А ти — цинік, я тобі скажу. — спокійно сказала Анна.

— Цинізм — це не порок, це просто такий спосіб сприйняття реальності і, в якійсь мірі, навіть, варіант існування і виживання в цьому світі, в цій самій реальності. І взагалі, це ти мені повинна розповідати історію, а не я тобі. Не хочеш романтичну, тоді розповідай життєву. Ось ти про кулон обіцяла. Хоча я більше, ніж упевнений, що тут без романтики вже точно не обійшлося. — Алекс подивився на Аню і побачив, як та міцно стискає в долоні кулон, а сама пильно дивиться вперед на дорогу. Але він міг дати руку на відсіч, що в той момент вона не бачила ані дороги, ані сонця, яке їх сліпило, ані дорожніх знаків вздовж гір і степів. Вона просто згадала те, що вже багато років не давало їй спати спокійно, те, що приходить несподівано, але не залишає роками.

— Розумієш, це дуже довга історія, навіть не знаю, коли вона починається. — тихо сказала вона і подивилась на Алекса крізь свої величезні темні окуляри.

— А нам куди поспішати? До Валенсії більше шестиста километрів,