Читати книгу - "Незадовго до війни з ескімосами"

руки у щілину між двох передніх зубів, дістав звідти якусь крихту й повернувся до Джинні.

— П’їлиже?

— Що?

— Обідали?

Джинні похитала головою.

— Поїм, коли повернуся додому, — відповіла вона. — Мама завжди готує мені ланч і чекає доки я прийду.

— У мене в кімнаті лежить півсендвіча з куркою. Хочете? Я його не їв, нічого такого.

— Ні дякую. Чесно, не хочу.

— Але ж щойно грали в теніс. Невже не голодні?

— Не в тому справа, — пояснила Джинні й знову поклала ногу на ногу. — Просто мама завжди чекає на мене з ланчем, коли я повертаюся. Тобто коли я не їм, вона просто божеволіє.

Схоже, брат Селени прийняв таке пояснення. Принаймні він кивнув і відвернувся. Але раптом знову подивився на Джинні.

— А молока вип’єте?

— Ні дякую… але спасибі що запропонували.

Він із відсутнім виглядом нахилився і почухав голу ногу.

— Як звуть того хлопця, за якого вона виходить заміж?

— Хто, Джоанна? Дік Ґеффнер.

Брат Селени не зупиняючись чухав ногу.

— Він капітан-лейтенант на флоті — додала Джинні.

— Ну то й що…

Джинні хихикнула. Вона дивилася, як він чухає ногу, аж доки та не почервоніла. Коли ж він почав шкрябати нігтем болячку на нозі дівчина відвернулася.

— Звідки ви знаєте Джоанну? — спитала вона згодом. — Я ніколи не бачила вас у нас вдома, і взагалі…

— А я у вашому чортовому домі ніколи й не був.

Джинні почекала трохи, але до останньої фрази він нічого так і не додав.

— То де ж ви познайомилися?

— На вечірці

— На вечірці Коли?

— Не знаю. Різдво, сорок другий. — Сунувши два пальці у кишеню піжами, він витягнув звідти цигарку, яка мала такий вигляд, наче на неї хтось наступив. — Киньте мені сірники, га? — попрохав він. Джинні передала йому коробку, що лежала на столі поряд із софою. Так і не розпрямивши цигарки, він запалив її та поклав використаний сірник у коробку, відкинув назад голову, повільно випустив із рота величезну кількість диму й втягнув його носом. Так і палив, у французькому стилі. Дуже ймовірно, що то була не салонна бравада, а скоріше хизування таємним досягненням юнака, який, певно, колись намагався поголитися лівою рукою.

— А чому Джоанна — задавака? — спитала Джинні.

— Чому? Тому, що вона така. Та звідки ж мені знати, чому?

— Так, але я хотіла зрозуміти — чому ви так вважаєте?

Він стомлено повернувся до неї.

— Слухай. Я написав їй вісім чортових листів. Вісім. Вона на жоден не відповіла.

Джинні трохи подумала.

— Мабуть, вона була зайнята.

— Егеж-бо. Зайнята. Наче чортова бджілка.

— Вам обов’язково так лаятися? — насмілилася спитати Джинні.

— Атож-бо, чорт забирай.

Джинні усміхнулась.

— До речі скільки ви були знайомі — поцікавилася вона.

— Достатньо довго.

— Ну, я мала на увазі — чи ви їй телефонували і таке інше?

Ну, тобто, ви хоч раз їй зателефонували?

— Ні.

— Божечки! Коли ви їй жодного разу не телефонували і не…

— Господи, та я ж не міг!

— Чому це? — здивувалася Джинні.

— Мене не було в місті.

— Он як? А де ви були?

— Хто, я? В Огайо.

— Мабуть, у коледжі.

— Ні. Кинув.

— Тоді в армії?

— Ні. — Брат Селени постукав себе по грудях рукою з цигаркою. — Годинник, — пояснив він.

— Тобто серце? — уточнила Джинні. — Що з ним?

— Щоб я так знав, що з цією бісовою штукенцією. Мав ревматизм у дитинстві. Чорт, як же в мене боліло в…

— А чи не треба вам кинути палити? Тобто коли погано з серцем, палити не можна, хіба ні? Лікар казав моєму…

— Вони вам таке розкажуть… — відмахнувся брат Селени.

І Джинні на хвильку припинила наступ. На дуже коротку хвильку.

— Чим ви займалися в Огайо? — спитала вона.

— Я? Працював на бісовому авіазаводі.

— Справді — здивувалася Джинні — І як, сподобалося?

— Сподобалося? — передражнив її він. — Був у захваті. Обожнюю літаки. Вони ж такі гарні!

Джинні вже зайшла надто далеко, щоб ображатися.

— Скільки ви там працювали? Тобто на авіазаводі.

— Господи, та не знаю я! Років зо два, зо три. — Він підвівся і підійшов до вікна. Подивився на вулицю, почухав спину. — Тільки подивіться на них. Чортові бовдури.

— Хто? — не зрозуміла Джинні.

— Не знаю. Будь-хто.

— У вас знову кров з пальця потече, коли триматимете його так, — сповістила його Джинні.

На диво, він прислухався: поставив ліву ногу на диван біля вікна і поклав на неї поранену руку. Але погляду від вулиці не відвів.

— Вони всі прямують до бісової призовної комісії. Ми скоро з ескімосами воювати станемо. Знаєте це?

— З ким? — перепитала його Джинні.

— З ескімосами… Та прочистіть вуха, на бога.

— Але чому з ескімосами?

— Не знаю. Звідки мені знати, чорт забирай? Цього разу підуть усі старі. Ті кому близько шістдесяти. Братимуть лише тих, кому близько шістдесяти, лише їх. Просто знизять навантаження, і все. Це не складно.

— Вам у жодному разі туди йти не доведеться, — нагадала йому Джинні, не маючи на увазі нічого, окрім правди, але розуміючи — ще до того, як закінчила речення, — що каже щось погане.

— Знаю, — миттєво відгукнувся він і поставив ліву