Читати книгу - "Жінка в пісках"

Я хотів показати, у що може перетворитися світ, якщо в ньому править ненависть, якщо людські стосунки деформовані. Людям потрібно інше. Найголовніше зараз для людства — мир, спокійне творче життя. Ті зусилля, що здійснюються в цій галузі, гідні всесвітньої підтримки».

Творчість Кобо Абе — явище складне, неоднозначне. Безсумнівно одне: Абе викриває зло сучасного буржуазного суспільства, безсилля людини, яка зіткнулася віч-на-віч з цим суспільством. І ця тема наявна в усіх творах письменника. Тема відчуження, самотності людей, ворожості буржуазного суспільства особистості людини — головна тема романів, що ввійшли до цієї збірки.

З появою книжок Кобо Абе ми побачили, що в світі японського мистецтва слова виникають твори, які розповідають про людей сучасних. Роман «Жінка в пісках», на мій погляд, займає у творчості Кобо Абе найпомітніше місце. По суті своїй це твір філософський, що містить у собі узагальнення, хоча сюжет його побудовано на роздумах про окреме явище.

Розвиток подій у романі відбувається природно, як це ми спостерігаємо в житті. Герой твору Нікі Дзюмпей, приїхавши на морське узбережжя, бродив дюнами й збирав різних морських комах. Незабаром він потрапляє в село, яке засипає пісок, що насувається з боку моря,— таке явище нерідко спостерігається в прибережних районах Японії. Вночі Нікі Дзюмпей бачить, як осипаються стіни ями, в яку його спустили місцеві селяни. Він намагається затримати осипання піску, пробує вигрібати яму, але все даремно. Дзюмпей у відчаї. Все гостріше відчуває він свою приреченість.

Правдивий опис події, реалістичність обставин справляє глибоке враження при читанні цього твору. Читач мимоволі проймається співчуттям до героя, відчуваючи сильне бажання допомогти, врятувати людину. І це, безсумнівно, переносить нас у реальну, життєву обстановку, дає змогу відчути соціальний стан людини в сучасному капіталістичному світі.

Гуманістичний за своєю суттю роман «Жінка в пісках», не зважаючи на похмурість теми й безвихідність людського існування, належить до дуже помітних явищ не тільки сучасної японської літератури.

Творчість Кобо Абе багатопланова. Обдаровання художника поєднується в нього з аналітичним складом розуму. В його творах виявляється широчінь поглядів людини, яка уважно стежить за розвитком філософської, соціологічної та науково-природничої думки нашого бурхливого століття.

«Чуже обличчя» на перший погляд може здатися твором про трагедію людини, яка втратила обличчя в прямому розумінні. Внаслідок вибуху в лабораторії на обличчі головного героя утворилися жахливі шрами, і він певен, що його потворність, саме зовнішнє каліцтво перепинило йому дорогу до людей. І чоловік вирішує здолати трагедію. Шлях один — прикрити обличчя маскою. Здавалося б, це так просто — адже сучасний розвиток хімії ніби дає для цього можливість. Проте все виявляється набагато складнішим і трагічнішим, бо героєві невідома істинна суть маски, річ у тім, що людина завжди в масці. Та раптом він прозріває: «Всі люди прикривають вікно душі маскою з плоті й ховають п’явок, які живуть під нею».

Інше дуже важливе відкриття, яке робить герой,— бажання людей ототожнити зовнішній вигляд з внутрішнім змістом, впевненість, що обличчя й душа перебувають у цілком визначеному зв’язку. І звідси прагнення сховати своє справжнє обличчя, щоб не дозволити стороннім зазирнути в душу. Ось чому, розмірковує герой, у давні часи кати, інквізитори, розбійники не могли обійтися без маски. Отже, мабуть, усі, хто творить неправедне діло, натягають на себе маски в прямому або переносному значенні. Таким чином, досить затулити маскою своє справжнє обличчя, щоб відкрилася істинна сутність людини, часом вельми неприваблива або й зовсім страхітлива. Виходить, обличчя людини — значно важливіше, ніж ми звикли вважати, оскільки все в нашому житті, в тому числі й порядок, звичаї, закони — «ця готова розсипатися фортеця з піску, втримується тонким шаром шкіри — справжнім обличчям».

Ні риси обличчя, ні тим більше колір шкіри не мають ніякого відношення до того, що являє собою людина. Для письменника, переконаного противника расизму, така постановка питання взагалі немислима. «Адже і наша раса не була жовтою від природи,— говорить Кобо Абе вустами свого героя.— Вона стала жовтою вперше лише тоді, коли такою її назвали люди з іншим кольором шкіри». Начепивши маску, герой іде до корейського ресторану, підсвідомо відчуваючи, що він, позбавлений обличчя, і корейці — дискримінована національна меншість у Японії — зріднені. Саме тут і усвідомлює герой, на превелике своє здивування, що й він — расист, і доходить висновку: сам той факт, що він шукав притулку серед цих людей, був не чим іншим, як перелицьованим упередженням.

Стежачи за розмірковуваннями героя, ми зрештою розуміємо, що мав на увазі автор, поєднуючи обличчя та душу людини: обличчя людини — її совість. Виготувавши собі маску й прикривши нею обличчя, герой позбувається совісті. Тепер він готовий на будь-які найжахливіші вчинки. Отже, маску, в прямому чи переносному значенні, повинні мати всі ті, що творять зло.

Герой, надівши маску, обертається на насильника. А що, коли всі люди, надівши маски, звільнять себе від обов’язків перед суспільством, запитує він себе. Тоді всі злочини стануть анонімними: злочинця немає — маска. Але чи такий уже далекий цей вигаданий світ масок від того, що відбувається в сьогоднішній Японії? Адже тільки личина, тільки здатність прикрити нею свою совість дозволяють домогтися успіху в житті. Вигадка героя виявляється наближеною до реальності.

Зовсім інший аспект набуває проблема втрати обличчя, коли людина добра, коли вона відкрита іншим людям. У цьому плані дуже виразний маленький епізод у романі про трагедію дівчини — жертви Хіросіми, в якої скалічена половина обличчя і життя фактично перекреслене. Неспроможна змиритися з цим, вона накладає на себе руки. Автор ніби говорить: хай у світі не буде трагедій, що призводили б до втрати обличчя чи від особистої трагедії окремої людини, чи від війни.

Кобо Абе — письменник, творчість якого має алегоричний зміст і позначена сатиричними барвами. В його творах — яскравий світ художньої ілюзії. Його книжки написані образно й водночас із скрупульозністю дослідника.

У романі «Спалена карта» проблема «людина й