Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

«Донна Анна» Гордія Брасюка — сімейна драма. Є у ній, як підказує назва, і Дон Жуан, і Командор. І це одинокий представлений тут любовний роман, де перед читачем постає внутрішній світ жінки, щоправда, знову-таки очима автора-чоловіка. Головна героїня, Ганна Бачинська, живе лише любов’ю до чоловіків, переживає тільки особисті трагедії. Що таке любов, відданість, зрада? Чи можна любити одночасно двох? Хто для жінки важливіший — чоловік чи дитина? Для когось ці питання далекі, для когось актуальні. Критика побачила багато спільного між романом Брасюка і «Дівчинкою з ведмедиком» Домонтовича, яку ми вважаємо інтелектуальним романом. Спільне, зокрема, — це нецікава проблема і непотрібні герої. Звичайно, новітня донна Анна не відповідає образу радянської жінки: вона не бере участі в громадському житті, взагалі існує поза колективом, у вузькому світі власних проблем і переживань. Брасюк не дає соціальних ситуацій, не описує соціальне оточення, тим-то його персонажі можуть «копирсатися у власних почуттях», як намагається шпигнути автора рецензент, у першій-ліпшій буржуазній країні. Остаточний присуд — суміш безцільного натуралізму з умовністю бульварної романтики та відображення дрібнобуржуазної ідеології — пов'язує «Донну Анну» з іншими любовними романами в цій антології.

Ще один любовний роман переживає головний герой «Повісті без назви». Йому випадають чи не найсуворіші психологічні випробування, адже, на відміну від Ганни Бачинської, він комуніст із незаможників, пройшов революцію й громадянську війну, він голова міськради, відповідальний партієць і посадовець, у нього дружина і двоє синів. І це він зраджує, він, а не його. Тут уже не Домонтович згадується, а Плужникова «Недуга»: той самий внутрішній конфлікт, схожа колізія і навіть кохання — це хвороба, недуга.

Закохався? — Радивон Саран сам собі не вірить, адже кохання — то для молоді, для комсомольців, а він старий досвідчений більшовик, йому вже сорок три. Так само соромно йому зізнатися, що думка про синів іноді переважає над громадськими справами. Та ніщо людське комуністові не чуже, і гарна жінка, опереткова примадонна будить у ньому давно забуті почуття і плотські бажання. Почуття і обов’язок, жінка-коханка і жінка-партнерка — ще одна вічна дилема. Про жінку-товаришку навіть не йдеться, бо ні дружина Олена, ні актриса Катерина не поділяють його поглядів. Дружина релігійна і забобонна, коханка легковажна і порожня, Радивон — самотній вовк. Він бореться з собою, тікає від спокуси, бере в парткомі відрядження для роботи на селі.

Що сильніше — ідеологія чи фізіологія? Критикам не подобалася сама постановка питання, бо вони відчували, що відповідь їх іще дужче не задовольнить. Ванченкові перепало найбільше: через «Оповідання про гніду кобилу» його вважали співцем тваринного начала в людині, прибічником «свинячого закону життя» й «ідеології наївного цинізму». Мовляв, іще одна «біологія понад усе».

З оцінками, а радше присудами тогочасної критики, загалом усе ясно, а от читацьких відгуків майже не збереглося. Хоча у двадцятих читачі охоче писали письменникам, бо інших каналів спілкування з улюбленим автором — ні блогів, ні соцмереж — не було. Листи читачів цитує у спогадах Василь Минко. Баришні реагували на його роман десь так, як на «Джейн Ейр»: «Я прочитала “Беладонну” і всю ніч не спала, плакала…» Іншим разом запрошували на побачення (це навіть не бачивши фото автора). Одна палка шанувальниця писала: «Чекатиму на вас о п'ятій годині на центральній пошті біля вікна № 3. Буду в зеленому капелюшкові, триматиму “Беладонну” під пахвою».

Читачки — вони такі: що сьогодні, що у двадцятих. Проте писали й чоловіки: «Шановний автор Минко. Де можна купити вашу книжку? Я обійшов у Полтаві всі книгарні, і всюди кажуть: розпродали».

Треба одразу сказати, що Минко наводить і негативні відгуки. Ба більше, один із таких листів від читачів, а не лайка критиків, змусив його серйозно задуматися над своїм творчим шляхом. Любовні романи у кожному разі були популярні — про це свідчать і читачі, і тиражі.

У цій антології шість любовних романів. Хтось неодмінно закине, що не всі їх можна назвати романами: ні за обсягом, ні за сюжетом чи композицією. Справді, крім «Донни Анни» Брасюка, інші твори сучасники називали повістями. Нині цей термін вийшов із літературознавчого вжитку: де ж воно бачено любовну повість? Натомість у західній англомовній традиції існує поняття короткого роману, тож будемо вважати «Бруд» Голоти, «Беладонну» Минка і навіть Ванченкову «Повість без назви» короткими романами.

Крім того, роман — це ще й любовні стосунки, не лише літературний жанр. Як осудливо писав один критик: «Минко розробляє переважно і майже виключно одну лише сторону побуту — відносини поміж женщиною та мужчиною». Тому антологія любовних романів — це не тавтологія, а підбірка історій про любовні стосунки між чоловіками й жінками. Різні люди — старші й молодші, освічені й ледь письменні, різне походження — міщани, інтелігенція, селяни, партійці, комсомольці, різні професії — чиновники, робітники, повії, інженери, артисти, музиканти, льотчики. Проте всі вони підвладні звичайним людським почуттям: вони вміють чи не вміють любити, ревнують, розважаються і граються чужими почуттями, фліртують, інтригують, жадають, зраджують, страждають, ненавидять, мстяться. Вони бувають смішні й страшні, приємні й огидні, але вони завжди викликають емоції.

Ці тексти різні ще й стилістично, адже кожен автор по-різному наділений письменницькими талантами. Проте вони не сопливо-сентиментальні, ба навіть і не романтичні, як належиться любовним романам. Усі шість творів, зібрані докупи, дають більш-менш чітке уявлення про масове популярне чтиво двадцятих років, у якому любовний роман відігравав чільну роль. Антологію можна доповнювати і розширювати, адже у 1920-х письменникам важко було опиратися біології, яка понад усе.

Ярина Цимбал