Читати книгу - "Скелет у шафі"

якогось невідомого походження комаха весь час дзуміла біля Світланиної голови, мабуть, хотіла розгледіти її зблизька.

Нарешті, сільський проспект закінчився, і Світлані перегородило дорогу обійстя якоїсь доісторичної будівлі, вкритої сніпками. Під мізерними віконницями хатинки-мазанки сушився на сонці разок тараньки. Від печі, розташованої прямісінько на дворі, під дашком на двох стовпах, вирував дим. Біля цієї літньої кухні вешталась якась цьоця, старечі щоки якої нагадували міхи баяна. Але не шкіра обличчя, яку не пощадили ні роки, ні люди, змусила очі гості стали квадратними. Світлану вразило те, що господиня бігає подвір’ям боса, наче собака! І це в той час, як ми уже навчилися закидати людей до космосу!

Розмішуючи ополоником у казанку якийсь місцевий делікатес, ця босонога Мокош[1] кричала до жінки, яка випасала корову неподалік:

– Твоя корова не дала дозріти моїм яблукам, обгризла усі до одного в зав’язку!

– А твій лоботряс усього на один день торік приїхав у гості, але обскубав усю мою малину, – не залишилася в боргу опонентка, у якої була товста, мов у терміта, талія. А її ноги мали такий розмір, що їх у черевички треба, либонь, забивати молотком.

Прислухавшись до колючих слів опасистої тітки, Світлана засумнівалася, що вона прочитала за своє життя бодай півкнижки.

– Дай спокій моєму онукові! – не вгавала власниця скривдженої яблуньки. – Йому ще й п’яти літ нема…

– А моя корова – ще молодша, їй сповнилося тільки два роки!.. – не здавалася товстуха, раз у раз зиркаючи на корову. Мабуть, говорила від її імені. Але домашня утриманка, закручені роги якої нагадували кермо польського велосипеда, певно, була з нею не згідна. Вона так і норовила чкурнути на пасовисько.

– Добридень! – знеможена полудневою спекою, ледве втрутилася Світлана у словесний двобій, який ще й не заповідався на свою кульмінацію.

Сусідки окинули прибулу так вражено, наче вона замість привітання промовила якесь дуже стидке слово.

– Хто з вас – Софія Цидулка? – не дочекавшись від цих кумась відповіді, поцікавилася Світлана.

– Це я, – вкрай неохоче зізналася босонога тітка, незадоволена, очевидячки, тим, що пришелиця перебила їй такий поважний діалог із односельчанкою. – А ви хто?

– Я – племінниця покійної Ярослави Крохмальської… Вона мені відписала хату…

Крохмальська ще не встигла договорити, як черпак випав із рук старшої мавки, а її рот став нагадувати розкриту консервну бляшанку. Її ж «колега» раптом пройнялася долею Цидулчиних яблунь і почала виганяти із чужих володінь корівку, яка досі закривала очі на прикру вдачу своєї господині. Світлана мусила відскочити набік, бо побачила, як простісінько на неї мчить велике рогате страховисько. Воно дуже нагадувало Крохмальській диплодка у зменшеному форматі, якого вона зустрічала на ілюстрації у дитячій енциклопедії.

– Яка романтика! – вигукнула Світлана до обох матрон. – Пожити в такій я мрію все життя! Бо ви просто не уявляєте, як ми у цьому місті мучимось! О другій ночі стаємо в чергу, щоби купити молока; попід будинки боїмось ходити, бо ж раптом вазон на голову звалиться, і сміття у помешканні тримаємо, бо спеціальна машина не показується на нашій вулиці тижнями. Ваші сільські «жахи» є сущою дрібницею супроти кошмарів міста. Наприклад, недавно уночі поверталася я додому темною вулицею, аж раптом бачу – попереду виринув чоловік! Я відразу ж бігти!

– І наздогнали? – поцікавилася Цидулка.

Зауваживши, що в листоноші своєрідне почуття гумору, Світлана попросила в неї ключів від тітчиного помешкання. Цидулка кивнула і зникла в хаті. А незабаром звідтіль до вух Світлани долинув гуркіт стільців та баняків. Крохмальській стало прикро, що вона спричинилася до такого гармидеру. Зібравшись просити вибачення, вона зазирнула в вікно хатинки і побачила, як господиня нашвидкуруч знімає зі стіни ікони. Уже валявся горілиць Юрій-змієборець, який підступно наносив удар списом у спину змія, що лежав на животі, задравши ноги, наче на пляжі.

– Ви що – замурували ці ключі у стіні, що тепер порушуєте спокій образів? – здивувалася Світлана з поспішних дій господині.

– Е-е-е, хочу викинути їх з хати як пережиток, бо за роботою ніколи, – видавила із себе послідовниця листоноші Пєчкіна, відділивши від стіни наступного святого.

– Не робіть цього, – зупинила тітку Світлана. – Таких я ще не бачила: гарні, старовинні та й, певно, мають мистецьку цінність…

– Ну, якщо мистецька цінність, то залишу їх, – сказала поштарка полегшено і, як здалося Світлані, її очі злагідніли. – Спасибі вам, що просвітили мене, стару. А чого ви там стоїте? Заходьте. А то я, безголова, зовсім забула, як гостей вітати.

І святці тут же випали їй з голови. А Світлана, переступивши поріг і окинувши оком інтер’єр, ледве стримала усмішку. З полиць креденса на неї гляділи неоковирні витинанки, які їй доводилося бачити на шкільній виставці «Умілі руки». Праворуч на стіні красувалося криве дзеркало, майже всю ліву стіну окупував портрет актора Боярського, вирізаний із журналу «Новини кіноекрану». Лише на високому громадді подушок та на рушниках над образами була густа вишивка. Поважні візерунки та качурики з кольорових ниток так подіяли на Світлану, що вона не відразу згадала про хустину у валізі, якою мала намір потішити Цидулку. Бо, порадившись з міськими експертами, Крохмальська довідалася, що для сільської жінки немає кращого подарунка, ніж плед або ж панчохи. Проте, на її подив, Зоня стримано подякувала і, навіть не розгорнувши сей покров, засунула його до шафи. А тоді запросила Світлану пообідати курячим розсолом з локшиною.

– Ой, як добре, що не манна каша, – вирвалося недипломатично в