Читати книгу - "Квіти на снігу"

всякої роботи звичні, ще й із таким клопотом, як будівництво.

А як тільки сніг зійшов, на подвір’ї вже сухі соснові бруси жовтіли. І почалося. Батьки самі не відпочивали, від рання до смеркання борсалися в роботі, кожну копійку вкладаючи в будинок, і нам із Марійкою спуску не давали. Якось сестра аж розплакалася: он усі дівчата з вулиці йдуть у Підгайці – там, кажуть, цигани отаборилися, ведмедя-танцюриста із собою привезли та й самі і танцюють, і співають, і на скрипках грають. А на ній знов усенька робота по господарству, бо мама хату тинькує. Так її, Марійчина, нещасна молодість і мине – то на городі, то біля худоби, а в неї вже руки болять.

Мама навіть не зупинилася й очей не відвела від рудої глини, кинула через плече, що тільки в лінивого руки не болять, зате хто працює, той не бідує, хто змолоду рук не шкодує, той на старість в добрі розкошує. Та по якомусь часі не витримала, зітхнула:

– Скоро Пречиста, треба хоч знадвору закінчити… Тобі ж у цій хаті жити. Та добре вже, біжи, доганяй дівок, а то будеш потім шкодувати та нарікати.

Кажу ж, зліпили ми собі хату, як ластівки гніздо. І покинули, як ластівки по літі.

Мабуть, товарняк, до якого заштовхнули тата, не встиг ще й за Україну від’їхати, як на нашому ганку прибили вивіску «Сільрада». А біля неї переможно став наш сусід Дем’ян Старунів у старому лапсердаку й новеньких чоботях. Юхтові чоботи, явно не по Дем’яновій нозі, розміри на два більші, із високими, закоченими халявами, уже засвідчували його новий соціальний статус, а сірий лапсердак із засаленими кишенями й рукавами ще нагадував про зовсім недавнє минуле новоспеченого сільрадівського секретаря.

Ми з мамою та Марійкою взялися ладнати собі нове житло – землянку. Викопали погрібець, притягли кілька сухих стовбурців із лісу, узяли трохи дощок зі свого і вже не свого подвір’я. Я змайстрував дашок, двері: у тата ж навчився, поки дім будували. І переселилися ми із сонячної світлиці під землю. Якби не дощі, то ще б нічого. Але тільки починалася волинська моква, на стінах виступала вода й тоненькі цівочки стікали донизу, як в’юнкі сиві вуженята. Сіра пліснява в’їдалася в ніздрі, у легені, заповзала під шкіру. Мама надривно кашляла ночами. Ледве перекантували ту дощову весну. Улітку стало легше: майже три місяці ми ночували надворі, під старою яблунею, на широких соснових санях, які не встиг домайструвати тато.

Землянку ми викопали через дорогу від сільради – там був наш город, скраєчку якого росло кілька крислатих яблунь-пепінок. Місячними ночами біла бляха сяяла так, що я не міг заснути – дивився на те сяйво, вставав і йшов до хати, зазирав у вікна, тамував сльози й стискав кулаки. А мама все бігала до ферми, шукала нашу Зіроньку, носила їй траву, припадала всім тілом до схудлої на колгоспних харчах рябої годувальниці й плакала біля неї, як біля хворої дитини.

Думали, що до осені зведемо хоч якусь хатину. Та надіявся дід на мід, та й без обіду зостався. Ніц із того думання не вийшло: не було за що, не було коли, не було як, бракувало вмілих татових рук. І тоді я намислив собі таке, від чого аж зовсім спати перестав: от вступлю до педшколи, вивчуся на вчителя, направлять мене викладати в якесь село, дадуть кімнату (учителям, які приїхали в наше село, дали ж), і я заберу туди маму із сестрою. Кімната – це, звісно, не дім, але ж і не землянка. Мені виповнилося п’ятнадцять. У школі мене називали башковитим, до того ж я багато читав: тато з малих літ заохочував мене до книжок, хоча сам закінчив тільки три класи церковно-приходської школи, а коли пани Брагіцькі в тридцять дев’ятому поквапно за Буг виїхали, я мало не півбібліотеки їхньої додому переніс. Хтось із сусідів хапав покинуті стільці, хтось – дорогі ненаські ходники[4], а я – книжки. Учителі, яких у нашу школу прислали після війни, таких книжок і в очі не бачили.

Сьогодні й сам дивуюся з тієї відваги. Могли ж запитати під час вступу про батька й указати на двері: завертай, хлопче, голоблі… Але прийняли. Може, тому, що в багатьох батьки опинилися деінде, а може, ще й тому, що в ті повоєнні роки мало грамотних було серед моїх ровесників: за Польщі сільські діти ходили до школи хіба зиму-другу, а за совєтів ще часу не було, щоб закінчити сім класів.

Нас троє з одного села стали учнями педшколи. Точніше, із самих Залісців двоє, я і мій двоюрідний брат, а Соломійка – з хутора, що примостився кілометра за півтора від крайньої сільської вулиці. Іноді ми під’їжджали попутною вантажівкою, іноді хтось з односельців підвозив «панів спудеїв» до міста на возі, але зазвичай ми ходили пішки. Щоб встигнути на заняття, доводилося вставати ще затемно. Із села ми з Каськом ішли до Волошенюкового хутора, де до нас вибігала Соломійка, а тоді вже втрьох через невеликий лісок прошкували до путівця, що вів до міста. Бувало, як дуже вже занегоджувалося, ночували в когось із земляків. Тоді в місті почали будівництво кількох заводів, і чимало людей із навколишніх сіл змінили статус – перейшли із землеробів у будівельники, маючи надію згодом влаштуватися на тих же заводах робітниками.

Це сталося вже на другому курсі, у вересні, рівно за рік після вступу до педшколи. Якось перед її вікнами, голосно чмихнувши й норовисто крутнувши лискучим чорним задом, зупинився «воронок». А за кілька хвилин мене викликали до директора.

– Горнич? – похмуро глянув на мене блідими риб’ячими очима цибатий дядько в галіфе й форменому кашкеті.

– Так, – відповів я.

– Читай! – він тицьнув мені під ніс зіжмаканий аркуш.

– У колгоспному ярмі