Читати книгу - "Сибіріада польська"

буде явно неповною і тому фальшивою. Пізнане й почуте про подвиг зенітників Сташеком Долиною, по суті, визначає життєвий вибір юнака на довге життя, про що відомо мені з біографії прототипа — самого Збігнева.

А ще треба знати і врахувати ставлення Збігнева Доміно до України, до її столиці як до рідної землі, як до другої Батьківщини і його постійне щире бажання завжди підкреслювати прояви самовідданості людей різних національностей саме цій землі, заради неї, а не в боротьбі між собою на ній і заради володіння нею, як це було в історії.

Буваючи в Києві, Збігнев Доміно завжди разом із своїми українськими друзями відвідує Дарницький цвинтар, де поховані загиблі польські зенітники, кладе квіти на могили захисників України — радянських воїнів і поляків.

Упевнений: розкривши «Сибіріаду польську», український читач не полишить її, не прочитавши до кінця. Повторюю: нелегке буде читання, бо життєвий матеріал роману — не для слабких нервів. Але читання того варте!

Маємо справу з іще однією потрібною Україні, корисною, художньо вартісною книгою польського друга.

Добра і щастя йому!

Євген Лук’яненко Частина перша
Люди з Червоного Яру
1

ула тоді зима винятково сніжна й морозна. Нічна, надранкова пора. Червоний Яр, невелике подільське село, отулене тишею засніженої, глибокої котловини, спало ще сном праведників. Спало несвідоме тієї небезпеки, яка наближалася і поява якої неможлива навіть у кошмарних снах. Саме тому, мов грім з ясного неба, упала вона тієї ночі на людей з Червоного Яру.

Раптом по всьому селу залунало скажене гавкання собак, а якісь чужі, озброєні люди, в супроводі голосних вересків і прокльонів прикладами гвинтівок почали добиватися до хат. Іржання коней, ричання наляканої худоби, усе це змішане з жалісним голосінням жінок і дитячим плачем. А до того час від часу постріли з гвинтівок, які луною відбивалися в чистому, морозному повітрі.

Так людям з Червоного Яру об’явилася трагічна година вивозу на сибірську каторгу.

Для зацікавлених історією зазначимо, що відбувалося це точно 10 лютого 1940 року.

Обійстя Калиновських, найвеличніше й найбагатше у Червоному Яру, розташувалося на краю села, біля дороги з Товстого до Борщова. Мабуть тому до Калиновських у першу чергу вдерлися енкаведисти з місцевими українськими міліціонерами.

У Калиновських у дворику впав перший постріл і перша жертва: Британ, гірська вівчарка, яка, захищаючи господарську садибу, стрибнула на радянського офіцера у білому кожусі і до крові роздерла йому руку, в якій той тримав наган. Забурлило у дворику. Британ не пускав. Лише постріл з солдатської гвинтівки поклав край його собачій вірності. На той галас зі сну зірвався молодший з Калиновських, Янек, і підбіг до вкритого інеєм вікна. Дідусь Фелікс також прокинувся.

— Що там, Ясю?

— Британ когось термосить... Якісь люди... з гвинтівками.

— Стріляють! Мабуть — бандерівці! Не відчиняй, упаси Боже!

— Британа, мабуть, убили...

Рівночасний гуркіт до дверей і до вікон. Янек відстрибнув від вікна й вхопився за сокиру. У дверях кімнати став заспаний батько.

Гуркіт затих.

— Агей, Калиновський, відчиняй! Що там, повимирали всі ви чи що?

— А хто там? — батько, підстрибуючи на одній нозі, втягував штани.

— Це я, Борма, йдемо до тебе з міліцією. Не бійся, тут свої, відчиняй.

— Борма, Дисько Борма, по голосі його пізнаю. З міліцією, говорить... Треба відчинити, нікуди не дінешся... — бурмотів півголосом батько.

Накинув кожуха на плечі й вийшов до сіней. Калиновська також уже встала і тремтячими руками запалювала нафтову лампу.

Разом з холодом і клубами пару до кімнати вірвалося двоє червоноармійців з гвинтівками, на яких штики були, мов піки, а за ними Дисько Борма і молодий офіцер у білому кожусі.

— Рукі вверх, все под стєнку! Не рухатися! А ти, бабушка, чого ще чекаєш? Вставай! Бистро, бистро! — покрикував солдат над ліжком бабки Луції.

Бабка від півроку лежала паралізована. Дивилася на це, що діялося, наляканими очима, але ані рушитись, ані відізватися не могла.

— Паралізована,— заступилася за тешу Регіна Калиновська.

— Облиш її! Перешукай все,— наказав солдатам молодий офіцер. Наган сховав у кобуру, але все підтримував кровавлячу, покусану Британом долоню. Калиновська, не чекаючи, налила води у таз, подала офіцерові чистий рушник і пляшечку з йодом.

— Проклята собака...— офіцер засичав від болю, залив рану йодом і замотав долоню рушником. — Спасібо, пані.