Читати книгу - "Гранатовий браслет"

— Дякую за порівняння, — засміялась Віра, — ні, я тільки думаю, що нам, жителям півночі, ніколи не збагнути краси моря. Я люблю ліс. Пам'ятаєш — ліс у нас у Єгоровському?... Хіба може він коли-небудь надокучити? Сосни!.. А які мохи!.. А мухомори! Неначе з червоного атласу і вишиті білим бісером. Тиша така... прохолода.

— Мені однаково, я все люблю,— відповіла Анна. — А над усе я люблю мою сестричку, мою розсудливу Вірочку. Адже нас тільки двоє на світі.

Вона обняла старшу сестру і пригорнулась до неї, щока до щоки. І раптом спохватилась.

— Ні, яка ж я дурна! Ми з тобою, наче в романі, сидимо і розмовляємо про природу, а я зовсім забула про мій подарунок. Ось поглянь. Я боюсь тільки, чи сподобається?

Вона дістала із своєї ручної торбинки маленьку записну книжку в дивній оправі: на старому витертому і посірілому від часу оксамиті вився тьмяно золотий філігранний візерунок рідкісної складності, тонкості і краси, — мабуть, зроблений з любов'ю руками вправного і терплячого художника. Книжка була прикріплена до тоненького, як нитка, золотого ланцюжка, листки всередині були замінені пластинками із слонової кості.

— Яка прекрасна річ! Чудо! — сказала Віра і поцілувала сестру. — Дякую тобі. Де ти дістала такий скарб?

— В одній антикварній крамничці. Адже ти знаєш моє уподобання — ритися в старовинному мотлосі. От я й набрела на цей молитовник. Подивись, бачиш, як тут орнамент робить фігуру хреста. Правда, я знайшла лише одну оправу, решту все довелось придумати — листочки, застіжки, олівець! Але Моллі не зовсім не хотів мене зрозуміти, як я йому не тлумачила. Застіжки повинні були бути в такому ж стилі, як і весь візерунок, матові, старого золота, тонкої різьби, а він бог знає що зробив. Зате ланцюжок справжній венеціанський, дуже давній.

Віра ласкаво погладила чудесну оправу.

— Яка глибока давнина!.. Скільки може бути цій книжці? — запитала вона.

— Я боюсь визначити точно. Приблизно кінець сімнадцятого століття, середина вісімнадцятого...

— Як дивно, — сказала Віра з задумливою посмішкою. — Ось я тримаю в своїх руках річ, якої, може, торкались руки маркізи Помпадур або самої королеви Антуанети... А знаєш Анно, це лише тобі могла прийти в голову шалена думка переробити молитовник на жіночий carnet*1. Проте, все-таки ходімо подивимось, що там у нас робиться.

Вони пройшли в будинок через велику кам'яну терасу, зі всіх боків закриту густими шпалерами винограду "Ізабела". Чорні рясні грона, що видихали легкий запах полуниць, важко звисали між темною, де-не-де позолоченою сонцем зеленню. По всій терасі розливалось зелене півсвітло, від якого обличчя жінок одразу зблідли.

— Ти велиш тут накривати? — запитала Анна.

— Атож, я сама так думала спочатку... Але тепер вечори такі холодні. Вже краще в їдальні. А чоловіки хай сюди виходять курити.

— Буде хто-небудь цікавий?

— Я ще не знаю, Знаю тільки, що буде наш дідусь.

— Ах, дідусь милий! Яка радість! — скрикнула Анна і сплеснула руками. — Я його, здається, сто років не бачила.

— Буде сестра Васі і, здається, професор Спєшников. Я вчора, Анночко, просто розум втратила.

Ти знаєш, що вони обидва люблять поїсти — і дідусь і професор. Та ні тут, ні в місті — нічого не дістанеш, ні за які гроші. Лука знайшов десь перепелів — замовив знайомому мисливцеві — і щось мудрує над ними. Ростбіф дістали порівняно непоганий — та ба!— неминучий ростбіф. Дуже добрі раки.

— Ну що ж, не так уже й погано. Ти не турбуйся. А втім, між нами, у тебе в самої є слабість смачно поїсти.

— Та буде й дещо рідке. Сьогодні вранці рибалка приніс морського півня. Я сама бачила. Просто якесь чудовисько. Навіть страшно.

Анна, жадібно цікава до всього, що її стосувалось і що не стосувалось, зараз же забажала, щоб їй принесли показати морського півня.

Прийшов високий, голений, жовтолиций кухар Лука з великим продовгуватим білим цебриком, якого він насилу тримав обережно за вушка, боячись розхлюпати воду на паркет.

— Дванадцять з половиною фунтів, ваша світлість, — сказав він з особливою кухарською гордістю. — Ми допіру важили.

Риба була надто велика для цебрика і лежала на дні, заломивши хвіст. Її луска вилискувала золотом, плавці були яскраво-червоного кольору, а від величезної хижої морди відходили в боки двоє ніжіноголубих складчастих, як віяло, довгих крил. Морський півень був живий і посилено працював зябрами.

Молодша сестра обережно доторкнулась мізинцем до голови риби. Але півень несподівано сплеснув хвостом, і Анна з виском відсмикнула руку.

— Можете не турбуватись, ваша світлість, все в кращому вигляді влаштуємо, — сказав кухар, який, певно, розумів тривогу Анни. — Тільки що болгарин приніс дві дині. Ананасні. На манір вроді як канталупи, тільки запах далеко ароматніший. І ще осмілюсь запитати вашу світлість, яку підливу накажете подавати до півня: тартар чи польську, а то можна просто сухарі в маслі?

— Роби, як знаєш. Іди! — наказала княгиня.

IV

Після п'ятої години почали з'їжджатися гості. Князь Василь Львович